Записки невідкладного хворого. Швидка допомога, що потребує допомоги

Коли Швидка не швидка

Деякі речі, як відомо, на собі краще не перевіряти. Але трапляються випадки, коли усі проблеми та вади можна розгледіти лише зсередини.

Наведене вище твердження, зокрема, стосується медичної реформи, що останнім часом неймовірно гальмується на місцях через небажання окремих персонажів змінювати старі звички. Про стан справ у пересічній поліклініці пересічного обласного центру розповідати вже доводилося, а зараз настав час звернути увагу на типову лікарню швидкої допомоги.

Минулого тижня літературознавець Вареник мав змогу проінспектувати цей заклад. Серйозні проблеми зі здоров’ям мимоволі надали привід проаналізувати, наскільки готовою до функціонування на європейський штиб є ця ланка української системи охорони здоров’я. Висновок начебто і має бути позитивним, оскільки медики витягнули Гриця Яковича з того світу. Але не все так просто, як видається на перший погляд.

Починати треба з того, що екіпаж швидкої допомоги довелося чекати непристойно довго. Станція, від якої відправляються машини, розташовується майже у трьох кілометрах від домівки автора, але порятунок прибув лише за сорок хвилин після виклику. Для повного розуміння картини варто зазначити, що надворі була суха та тепла погода, поранених з АТО в цей час не підвозили, та й надзвичайних пригод з великою кількістю жертв у межах міста не траплялося. Що ж спричинило подібну затримку?

Відповідь на це питання виявилася дуже сумною і передбачуваною. Автопарк протягом останніх років не збільшувався, а зменшувався, при цьому на оновлення годі було й чекати. Старенькі латвійські мікроавтобуси RAF давно вже змінили машини наступного покоління російського виробництва. Але коли виявилося, що «газелі» застаріли морально та фізично, стало зрозуміло, що замінити їх буде не надто просто. Варто зауважити, що зараз у обласних центрах курсують переважно мікроавтобуси західного виробництва, але їх значно менше, ніж потрібно. Грошей не вистачає ані на місцях, ані з «центральної каси». Ось вам і сорок хвилин очікування замість «нормальних» десяти.

В самій лікарні, як виявилося, часто хронічно не вистачає медперсоналу. Ні, на папері у відділі кадрів усе гарантовано виглядатиме майже ідеально, але на практиці виходить дещо інше. На відділення щонайменше з двома десятками хворих (більшість з яких відновлюється після операцій або готується до них), у денні години припадає аж дві медичних сестри. Це не здається проблемою тоді, коли усі почуваються більш-менш добре. Але за найменшого форс-мажору починаються чималенькі труднощі, які можуть мати досить критичні наслідки.

Характерний з цієї точки зору випадок стався наприкінці минулого тижня. Точніше, у п’ятницю, коли усі вже подумки готувалися до Великодня. До хірургічного відділення привезли «пацієнта з особливими потребами» - суддю чи то районного, чи то обласного суду. За неналежне ставлення до людей такого рангу, як відомо, можна і на горіхи отримати добряче. Заради справедливості варто зазначити, що служителю Феміди дійсно було зле (хоч відомі й інші випадки), і з відділення його незабаром відправили назад до реанімації. Але нечисленний медперсонал протягом трьох-чотирьох годин приділяв увагу виключно йому. І це в той час, як з десяток інших пацієнтів перебували під крапельницями і не мали змоги самотужки змінити ліки на стійці. А сусід автора по палаті і взагалі геть скрутився від болю, який цілком міг втамувати один-єдиний укол знеболювального.

Ні-ні, ніхто не звинувачує ні в чому лікарів та медсестер – вони якраз сумлінно виконували своє покликання. Але питання в тому, що додаткова пара рук в поточній ситуації була б зовсім не зайвою. Що ж заважає розв’язати цю проблему? Правильно, вічні дірки у бюджеті медичного закладу. Черговий лікар під час нічної дискусії на цю тему лише сумно знизав плечима і зауважив: штат і раніше скоротили, що називається, впритул, а високе начальство останнім часом лякає новими скороченнями. Мовляв, в разі успішного проведення реформи до нової системи впишуться не всі.

До речі, є і хороша новина: в лікарні швидкої допомоги не намагаються нахабно збирати грошики на ремонт та фонд чергового кабінету. Розуміють, мабуть, що родичі невідкладних пацієнтів і без цього страшенно витрачаються на ліки. Проте будь-яка медаль має зворотній бік. Ремонту деякі відділення потребують ледве не з часів «перебудови». Хтось, звісно, може зауважити, що це все нісенітниці та зайвий снобізм – мовляв, неважливо, чи сиплеться фарба зі стін, коли питання життя та смерті стоїть ребром. Але подібна логіка є докорінно хибною.

Найкращою ілюстрацією занедбаності в даному випадку видалася душова кімната. Кілька років тому хтось, схоже, розщедрився та виділив кошти на справжнісіньку душову кабінку. Але зараз її дверцята тримаються фактично на чесному слові, та й зрушити їх з місця майже неможливо. Насадка-розподілювач геть відвалилася через те, що хтось не розрахував свої сили та зірвав різьбу. За великим рахунком, ремонт цього приладдя – справа кількох годин та тризначної (максимум чотиризначної) суми у національній валюті. Проте ніхто чомусь не ворушиться. Чому? Питання риторичне.

ДАЛІ БУДЕ

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!