Кінцева зупинка - Токіо. Чому невдача України на Олімпіаді в Ріо була передбачуваною

11:00, 22 августа
10
Кінцева зупинка - Токіо. Чому невдача України на Олімпіаді в Ріо була передбачуваною - фото 1

Без Табу підбиває підсумки Олімпіади в Ріо-де-Жанейро та пояснює, чому від самого початку треба було налаштовуватись на невтішні результати української збірної.

Віктор Цой якось сказав: "Смерть варта того, щоб жити". Зараз поки не можна сказати, що олімпійський рух в Україні врізав дуба, але кликати реанімаційну бригаду з дефібрилятором потрібно якнайшвидше. В іншому випадку антирекорди, встановлені нами у Ріо-де-Жанейро, за чотири роки перестануть бути антирекордами. Хочете ви того чи ні, але усе пізнається у порівнянні.

Олімпіада-2016 була першою за часів незалежності, від якої пересічний вболівальник був би радий дочекатися чого завгодно крім провалу. Від Атланти-1996 чекали яскравого сплеску – спадок, що залишився від радянської спортивної системи, ще не встигли розібрати на брухт, і саме через це українські спортсмени мали виставити планку перед своїми наступниками достатньо високо. Вийшло якнайкраще: 9 золотих нагород, 23 загалом та дев’яте загальнокомандне місце – здобуток, до якого за наступні двадцять років наші так і не дотягнулися. Показово було і те, що на щабель вище за Україну розташувалася Куба, ще одна країна, яка зуміла виїхати на старих запасах.

Від Сіднея-2000 чекали чогось подібного, і очікування певним чином справдилися – ті ж 23 нагороди, що й чотири роки тому. Але золота було втричі менше, ніж у Атланті, і це означало падіння до третього десятку медального заліку. Розжитися нагородами найвищого ґатунку зуміли лише Яна Клочкова (двічі) та Микола Мільчев (з рекордом, який можна лише повторити, але не побити), усім іншим фатально не щастило. На наступних трьох Олімпіадах мав місце поступовий рух вгору, і після Лондона-2012 хтось навіть замріявся про те, що у далекому Ріо ми зробимо погоду… Але саме в цей момент почали зникати приводи для оптимізму.

По-перше, лише сліпий не бачив того, як руйнується вітчизняна спортивна інфраструктура. Провінційні стадіони заростали бур’яном, старезні спортивні комплекси вимагали термінового ремонту, але не отримували його, а більшість досвідчених фахівців між вбогим існуванням вдома на хлібі і воді та повноцінною роботою за пристойні гонорари деінде обирали другий варіант. Коли ж спортсмени (і не просто спортсмени, а олімпійські чемпіони та призери почали залишати країну заради повноцінного продовження кар’єри на найвищому рівні, варто було хоча б підняти галас. Але усі відповідальні особи увімкнули режим Мартіна Німеллера (коли пішла Осипенко-Радомська - я мовчав). Мовляв, наші хати з краю, без нас якось обійдуться. Ага, обійшлися.

По-друге, не варто було сподіватися на якийсь позитив у випадку, коли національний олімпійський комітет очолює свій серед чужих та чужий серед своїх. Навіть пластиковий манекен на посаді голови НОК приніс би менше шкоди українському спорту, ніж видатний радянський чемпіон та рекордсмен Сергій Бубка.

Так, саме радянський, бо асоціювати його з Україною увесь цей час якось не виходило – надто вже активно Сергій Назарович завжди лив воду на російський млин. Тому наївно було чекати якогось протесту, скажімо, в історії з Жаном Беленюком, якого у медальному фіналі проти етнічного грузина під російським прапором фактично "посадив на свисток" інший грузин, який нібито і засвітився у Ріо під правильним прапором, але давно живе у Твері. Не можна ж кусати руку, що годує тебе, розумієте?

Зараз, щоправда, деякі пригодовані джерела намагаються нахваляти Бубку за першої-ліпшої можливості – мовляв, який же молодець наш керманич, він усіма правдами і неправдами випросив для України гімнастичне обладнання з Ріо-де-Жанейро… Панове, а давайте будемо розсипатися компліментами лише тоді, коли цей реманент доїде до України, гаразд? Ніхто не застрахований від того, що гуманітарна допомога в підсумку опиниться в кращому випадку на окупованій території, а в гіршому – десь у Комсомольську-на-Амурі. Якщо вельмишановний голова НОК свого часу обережно докладав руку до переїзду сильних українських спортсменів до сусідніх країн (і схоже, що не безкоштовно), то яке диво може завадити йому підзаробити на брусах та конях, що дісталися йому задарма? Усі крапки в цій історії розставить лише час.

Читайте також: Мертвая зона. Почему профессиональный спорт в Одессе умирает

По-третє, майже ніхто з відповідальних осіб не розуміється на спортивній матчастині. Один український політик між ділом засмутився через те, що Україну у медальному заліку обігнали такі незначущі (на думку політика) країни, як Куба, Кенія чи Ямайка. І ніхто не пояснив йому, що ямайці взагалі-то історично можуть похвалитися успіхами в легкій атлетиці, а кубинці і досі виїжджають на тому, що колись привезли на Острів Свободи радянські спеціалісти – їхні звитяги у боксі, боротьбі та вищезгаданій легкій атлетиці дивувати нікого не мають. Про кенійців годі і говорити щось: навіть школяр зараз знає, на яких дисциплінах спеціалізуються представники цієї африканської країни.

Висновок напрошується виключно невтішний – якщо не почати змінювати щось та когось у консерваторії, то одинадцять нагород, здобутих у Ріо-де-Жанейро, за чотири роки можуть здатися неймовірним щастям. Але біда в тому, що жоден представник верхівки українського спорту та олімпійського руху не хоче цих змін. Отак і живемо.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

фото - Getty Images

Без Табу
10
Другое на тему
Комментарии
Публикации