Олімпіада 2016. Свято, яке завжди з тобою

Віримо! / Getty Images

На старт України на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро. Чому в українських олімпійців варто вірити

Хтось, звичайно, може говорити про те, що Олімпійські ігри з часом втратили звичний шарм і буде в чомусь правий. Великий спорт давно потонув у морі фармакологічних засобів, переглядати списки заборонених препаратів доводиться ледве не щороку, а протеїнові коктейлі з незрозумілими домішками давно стали буденною справою. Виробники екіпірування теж іноді намагаються перейти межу – згадайте хоча б історія з костюми LZR Racer, за допомогою яких зірки світового плавання стали стрімко бити світові рекорди один за одним, доки FINA не забила на сполох. Романтика та змагальний дух для когось у подібних випадках відходять навіть не на другий план.

Але для звичайного спостерігача, якого не цікавлять різноманітні скандали, Олімпіада все ще лишається хорошим приводом зайвий раз порадіти успіхам співвітчизників. Ці успіхи змушують пишатися землякам ще сильніше, коли починаєш розуміти, що гроші в український спорт вкладаються потроху і нерегулярно як з боку держави, так і з боку приватних інвесторів. Коли спортсмени перемагають наперекір несприятливим обставинам, а не завдяки допомозі чиновників та вітру у спину, віра у світле майбутнє якось аномально посилюється. Подібних історій, пов’язаних з Україною, насправді чимало. І більшість з них дивним чином мала місце у 2004 році. Варто згадати хоча б про найбільш вистраждане олімпійське золото в українській історії.

Штовхання ядра у чоловіків на Олімпіаді в Афінах хронологічно було першою легкоатлетичною дисципліною, в якій розігрувалися нагороди. Головною родзинкою було місце проведення змагань – майданчик у старовинній Олімпії, на місці якого ще у античні часи знаходився найсучасніший за тодішніми мірками стадіон. Власне кажучи, саме тут і проводилися у давнину різні спортивні змагання на честь богів. Медаль, здобута у таких умовах, була б свого роду унікальною. Серед претендентів на нагороди була і наша людина – Юрій Білоног.

Американець Адам Нельсон одразу ж дав зрозуміти, що налаштований лише на перемогу. У кваліфікації він штовхнув снаряд майже на сорок сантиметрів далі за найближчого переслідувача, а в першій же спробі фіналу повторив результат дводенної давнини – 21.16. Цифри на перший погляд не дуже видатні, до світового рекорду не дотягують майже двох метрів, але далі хоча б на сантиметр ядро того вечора ні в кого не полетіло. Біла смуга для Адама закінчилася одразу після потенційно переможної спроби – після інших п’яти поштовхів суддя неодмінно піднімав червоний прапор через заступ. Хто б міг подумати, що саме через це американець втратить золото…

Білоног, в свою чергу, вразив стабільністю. У першій же спробі він штовхнув ядро на 21.15, та й дві наступні були цілком непоганими, медальними – знову 21.15 та 21.07. В останній поштовх Юрій вклав усю свою лють і таки повторив результат Нельсона, що фактично робило його олімпійським чемпіоном. Втім, багато хто (в тому числі і автор) цього не побачив, бо обмовка Олени Степанищевої про "Сполучені Штати Атлетики" перед останніми спробами насмішила до сліз та вивела з рівноваги.

Кінець історії, щоправда, вийшов сумним: через вісім років повторний аналіз допінг-проби уродженця Білопілля показав наявність оксандролону. Про дискваліфікацію мова вже не йшла, оскільки кар’єру Білоног вже завершив, але золоту нагороду довелося повернути. Олімпійським чемпіоном став Нельсон, срібним призером – данець Ольсен, а бронза дісталася іспанцю Мартінесу, який у жодній своїй спробі не дотягнув до 21 метра. Проте драматичний вечір 18 серпня 2004 року в Олімпії українські вболівальники точно не забудуть.

Були, звісно, в Афінах і інші драматичні історії. Олена Костевич, наприклад, прослизнула до фінальних змагань у стрільбі з пістолета на 10 метрів з останнього прохідного місця, а вже там показала усе, на що була здатна. Під час перестрілки за золото у сербки Ясни Шекаріч, яка подумки вже займала своє місце на верхньому щаблі п’єдесталу пошани, рука здригнулася, а у чернігівчанки – ні. Не можна не відзначити і жіночу збірну з гандболу, яка завоювала поки що єдину в українській історії медаль у командних видах. Якщо судити виключно за статистикою, то все складалося для наших дівчат на диво просто, але насправді три з чотирьох перемог у груповому турнірі були здобуті, що називається, на морально-вольових якостях, а для того, щоб здолати у чвертьфіналі сильних іспанок, довелося докласти додаткових зусиль. Символічно, що здобута в Афінах бронза за великим рахунком стала лебединою піснею українського жіночого гандболу – зараз усе настільки погано, що остання перемога на великому турнірі датується 2010 роком…

Антирекорд за кількістю олімпійських нагород (рівно два десятки), встановлений чотири роки тому в Лондоні, цього разу швидше за все буде побитий. Навіть десять нагород за поточного становища українського спорту будуть дуже приємним сюрпризом. Але суцільна розруха не може бути приводом для того, щоб перестати переживати за наших хлопців та дівчат. Іноді дійсно хочеться просто побути звичайним спостерігачем за святом, яке назавжди лишиться з тобою, незважаючи ні на що. Лишиться у пам’яті так само, як лишилися наші попередні олімпійські звитяги.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!