Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові

10:00, 23 февраля
6
Але чому моя мама не любить мене? (c) - фото 1
Але чому моя мама не любить мене? (c) / Getty Images

Як футбол розділив Україну, а також чому найсильніший футбольний клуб країни став знаряддям пропаганди та символом тих, хто вважає, що Донбас не чують.

Кожна iстота у свiтi шось мусе любити.

Женщини люблять мужчин, а мужчини вино.

Квiтку троянди кохає маленька бджола,

Школьниця любе пацанчика з групи "Hа-Hа".

Але чому моя мама не любить мене?

«Брати Гадюкіни»

До образу жертви вони звикали з давніх давен. Ще відтоді, як загиблі були справжніми, а не метафоричними. Відтоді, як у жовтні 1995-го в по стадіону «Шахтар» у Донецьку на початку матчу чемпіонату України між «гірниками» і «Таврією» на шматки розлетілося тіло кримінального авторитета Аліка Грека, що прийшов на захід у статусі власника донецького клубу Ахатя Брагіна. Віддавши цьому добродієві данину пам’яті та трохи за ним потуживши, «не дав «шахтареві» пропасти» побратим Ахатя Хафізовича - Рінат Ахметов.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35685

Президент ФК Шахтар Ахать Брагін, загинув трагічно

Той період справедливо вважається початком розквіту, безперечно, найсильнішого українського клубу 2000-х. За президентства Ріната Ахметова «Шахтар» перервав гегемонію київського «Динамо», по дев’ять разів вигравав титули чемпіона і володаря Кубка України, а вінцем цих успіхів стало здобуття донеччанами в 2009 році Кубка УЄФА.

Проте мало хто нині згадує, що розпочинався той шлях зі створення образу жертви. Жертви київського клану на чолі з братами Суркісами. «Плач Ярославни» про «конфлікт інтересів», коли одна людина володіє клубом і очолює спершу Професійну футбольну лігу, а потім Національну федерацію лунав понад десять років.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35689

Зірковий час Шахтаря / фото - Getty Images

Доля істини у висловлюваннях «донецьких» звичайно була. «Динамо» в ті роки мало абсолютну підтримку як серед представників суддівського корпусу, так і у функціонерських кабінетах. У сезоні-1997/1998 «гірники» тривалий час йшли з киянами ніздря в ніздрю і могли зміцнити позиції в разі непрограшу в очному протистоянні. Проте ПФЛ перенесла матч лідерів у зв’язку з завантаженістю киян в Лізі чемпіонів на кінець листопада. «Шахтар» свій останній матч (у єврокубках з італійською «Віченцою») провів на початку місяця й після того понад три тижні не мав ігрової практики. Штучно створеною перевагою «Динамо» скористалося і більше суперникам нагоди приблизитися до себе не давало.

Нагадаємо також, що у 2001-му донецький клуб не став чемпіоном великою мірою через те, що арбітр Євген Абросимов за три тури до завершення турніру зарахував у ворота запорізького «Металурга» гол киянина Флоріна Черната в ситуації, коли м’яч був за півметра від лінії воріт.

«Конфліктові інтересів» мав би покласти край розподіл керівних посад між кланами. У 2000 році Григорій Суркіс прибрав до рук ФФУ, а професійну лігу «віддав» донецьким – новим президентом ПФЛ став віце-президент «Шахтаря» Равіль Сафіуллін. Однак балансом при цьому й не пахло. Група кмітливих столичних юристів на чолі з Віктором Медведчуком переграла ситуацію так, що Професійна ліга втратила повноваження контролю над суддями. Цей козир повернувся до рук суркісівського ФФУ.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35695

Чем выше любовь... (с) / фото - Остро

Пісенька про «конфлікт інтересів» почала лунати знову. З часом вона обросла фразами політично-соціального змісту на кшталт «Донбасс нє ставілі на колєні», «Донбасс корміт Украіну» тощо. Суркісівська братія в свою чергу роздмухувала вогнище ненависті між різними частинами України з допомогою підконтрольних ЗМІ.

Власне, можна сміливо стверджувати, що підґрунтя тотального нерозуміння між сходом держави по один бік і сходом в купі з правобережжям з іншого створювалося саме через футбол, точніше, через ігрища футбольних олігархів. Вина панів Суркіса і Ахметова у цьому процесі приблизно однакова.

Але є одне «але». Велика кількість симпатиків «Динамо» по всій державі не утотожнювала назву улюбленого клубу з персонами братів-олігархів. Показово, що на виборах мера столиці України в 1999 році, в час найвищого злету «Динамо» в епоху Незалежності, Григорій Суркіс набрав всього 16 відсотків голосів, тоді як його конкурент Олександр Омельченко – 76%. СДПУ (о) Суркіса і Медведчука, за яку напередодні парламентських виборів-1998 агітували усі динамівці на чолі з Валерієм Лобановським, ледве подолала чотирьохвідсотковий прохідний бар’єр. Та й то – результат «об’єднаних» фахівці вважали наслідком тотальних фальсифікацій.

Інша річ – Донецьк. У той час, як у Києві прізвище Суркіс нерідко зустрічалося на трибунах обурливим свистом і нецензурщиною, в столиці Донбасу під час футбольних матчів можна було почути скандування «Ах-ме-тов». Авторитет Ріната Леонідовича у рідному краї був незаперечним, як і імідж фінансованої власником «Шахтаря» «Партії регіонів» та її лідера Віктора Януковича.

Ментальна прірва між «донецькими» та проукраїнськи налаштованою частиною держави зросла після того, як у 2004-му Україні намагалися нав’язати президента-зека. Однак з допомогою «наколотих апєльсін» і «амєріканскіх валєнок» народ Віктора Януковича до абсолютної влади з першої спроби не допустив.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35684

Подейкують, що Рінат Ахметов після перемоги Помаранчевої революції на якийсь час виїхав з країни, однак заручившись невдовзі підтримкою «любих і «не дуже любих» (на фото) друзів, швидко поновив бурхливу діяльність. «Шахтар» знову процвітав, а разом з ним у середовищі вболівальників клубу штучно ширилося прищеплення відчуттів виключності працьовитого донецького регіону, який тягне на собі ледарів з решти України і при цьому не відчуває за це добро найменшої вдячності.

Саме уявна «нульова емпатія» до жителів Донбасу заклала умови для приходу «руської вєсни» на Донбас в 2014-му.

Коли ж безхребетність влади на чолі з Віктором Ющенком вилилася в абсолютний реванш «донецьких» на президентських виборах-2010, змінилися пріоритети й у футбольного істеблішменту держави. Григорія Суркіса шляхом переобрання на позачерговому виборному Конгресі ФФУ хотіли змістити з посади ще в 2011-му. Навіть не стільки в інтересах «Шахтаря» (з ними з огляду на політичну кон’юнктуру на той час уже все було гаразд), скільки з огляду на перспективи «розпилу» державних грошей при підготовці до Євро-2012.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35694

Чергова звитяга Ахметова / фото - прес-служба ФК Шахтар

Григорій Суркіс тоді втримався на посаді лише завдяки авторитетові в УЄФА і сповідуваному міжнародною федерацією футбольних асоціацій (ФІФА) принципі невтручання держави у справи футболу. Проте влада Григорія Суркіса була відносною, оскільки важелі впливу на підготовку до чемпіонату Європи-2012 в Україні він втратив. Керував цим процесом партнер Ріната Ахметова - Борис Колесніков.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35696

Борис Колесніков, Віктор Янукович та голова УЄФА Мішель Платіні на відкритті Львівського аеропорту / фото - прес-служба президента Януковича

У футбольному аспекті «спорт поза політикою» проявлявся у цікавих цифрах: з 2008-го (тобто відтоді, як Віктор Янукович вдруге став прем’єр-міністром) і до 2013 року у ворота «Шахтаря» судді в матчах чемпіонату України призначили лише один пенальті. Паралельно з тим велася політика русифікації країни (закон Ківалова-Колєсніченка), підписання Харківських угод про продовження перебування флоту РФ на території Кримського півострова до 2042 року й приземленіше, але те, що зачіпало особисто найактивніших представників вболівальницького середовища, – утиски фанатських рухів.

Усі ці складові виплеснулися на поверхню у вигляді пісні «Спасибо жителям Донбасса за президента папуаса», яка вперше пролунала з уст динамівських ультрас під час фіналу Кубка України між киянами і «Шахтарем» в травні 2011 року. Тоді Янукович, його край і все, що з ними пов’язано стали немов уособленням зла і лютими ворогами всього українського.

Футбольні ультрас по-своєму, але першими заговорили про проблему

Зміцнилася ця ненависть і отримала ширші межі з початком «справи Павличенків», яка об’єднала фанатів усіх українських клубів без винятку. Не стали винятком і ультрас «Шахтаря». Біда лишень у тому, що менеджмент клубу, який на кожному кроці розповідає про свою європейськість, на той час уже склав списки невхідних на «Донбас-Арену» осіб. Відповідно, таке явище як ультрас в контексті «Шахтаря» відійшло на узбіччя. Ілюзію присутності фанатів пани Сергій Палкін і компанія створили з допомогою підконтрольного фан-клубу.

В цілому ж «Донбас-Арену» заповнювали віддані ідеалам олігарха Ахметова люмпени, які навіть у моменти, коли «Шахтар» забивав голи у ворота заклятого ворога «Динамо», дивилися не на поле, а на те, як у ложі почесних гостей святкують успіх Рінат Леонідович, Віктор Федорович та решта одіозних діячів тієї епохи.

Остаточно на свої місця усіх розставила Революція Гідності. Тоді як опальні фанати стали одним з крихітних форпостів українства в Донецьку і за повної бездіяльності так званих правоохоронців вступили в нерівний бій з місцевими «тітушками» та завезеними росіянами під час спроб провести мітинг під синьо-жовтими стягами, пересічний відвідувач «Донбас-Арени» зустрів пропозицію диктора вшанувати пам’ять полеглих під час протистоянь на Майдані свистом і скандуванням «Бєр-кут».

А потім була окупація Криму і вторгнення військ ворожої держави на схід України. Погудівши для проформи в гудок, Рінат Ахметов разом зі своїм клубом вимушені були вибиратися з Донецька. Місцем ігрової дислокації «гірники» обрали Львів, де попервах зголодніла за якісним футболом і підігріта гаслами про «Єдину країну/Єдіную страну» галицька публіка зустріла «гірників» вельми ґречно.

Трибуни «Арени Львів» на єврокубкових матчах «Шахтаря» були забиті вщент, торгівля у створених нашвидкоруч фан-шопах донецького клубу тривала ліпше, ніж на Краківськім базарі, на поєдинки люди з’їжджалися з усіх куточків Галичини. Закидів про те, що Ахметов є спонсором тероризму, що ні він, ні його футболісти не виступали з проукраїнськими заявами, що окремі з них навіть цураються виконувати український славень і фотографуються з проросійськими бойовиками, тоді не діяли. Пересічний галицький вуйко мав два виправдання: «йду, бо хочу подивитися футбол» і Донецьк – це Україна, а «Шахтар» здобуває очки для рейтингу держави».

Матчі місцевих «Карпат» у чемпіонаті України при цьому відвідували по кілька сотень людей. Менеджмент «гірників» то дуже радувало й при кожній зручній нагоді про виключну популярність «помаранчево-чорних» у галицькому П’ємонті на основі порівняльної статистики «ненароком» нагадували.

Втім, за два роки ейфорія від споглядання якісного європейського футболу вщухла. Слова тренера «Шахтаря» Мірчі Луческу і окремих гравців клубу про те, що команда у Львові не відчуває достойної підтримки, почали зачіпати навіть найбайдужіших. Донеччани лютували, коли під час матчів з «Дніпром» чи «Динамо» на «Арені Львів» публіка відверто підтримувала номінальних гостей. Обурені такою невдячністю «гірники» почали підшукувати нові варіанти помешкання й попервах збиралися зупинитися на Одесі.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35683

«Спасибо, Одесса! Почти забытое домашнее чувство на матче чемпионата Украины. Красота» - написав після поєдинку з «Дніпром» у серпні 2015 року піарник клубу Андрій Бурлаков на своїй сторінці в «Фейсбуку». Що то ілюзія чи окозамилювання розумів кожен, хто переглядав той поєдинок вживу чи з телеекрана. Трибуни стадіону були заповнені на половину, а глядачі в основному підтримували нейтралітет й гучно скандували назву однієї з команд лише іноді. Ось лишень назва ця – «Чорноморець». Одеса – не те місто, де любитимуть ще когось, крім своїх.

Показово, що після того одеський варіант у донецькій уяві швидко відійшов на другий план. Зате з осені минулого року менеджери «гірників» почали марити Харковом. Місцевий ОСК «Металіст» віднедавна простоює через те, що руками Януковичевого посіпаки Сергія Курченка клуб «Металіст» влітку втратив професійний статус.

Перша «проба пера» у вигляді Класичного дербі з «Динамо» начебто виявилася успішною. «Металіст» був заповнений і вболівав в основному за «гірників». Воно й не дивно, адже Харківська область межує з Донецькою і саме туди перебралася найбільша кількість вимушених переселенців. Єдиний недолік полягав у тому, що Слобожанщина в очах європейських футбольних функціонерів була прифронтовою зоною і міжнародні матчі там проводити було заборонено. Однак в листопаді цю заборону було знято.

Вигнанці з раю. Шахтар як жертва та взірець нав’язуваної любові - фото 35692

Шахтар везе Лігу Європи до Харкова / фото - Getty Images

Сьогодні, 23 лютого, «Шахтар» зіграє у Харкові матч-відповідь 1/16 фіналу Ліги Європи проти іспанської «Сельти». Підконтрольний Ахметову телеканал «Футбол» радісно заявляє, що на грі очікується аншлаг, а гендиректор клубу Сергій Палкін трохи раніше повідомив, що непорозуміння з харківськими фанатами, які існували раніше, усунені після недавньої зустрічі. Власне, як вони «усунені», видно з оприлюдненої на пабліку ультрас «Металіста» на «Фейсбуку» заяви.

Позиція харківських ультрас

Реакція простих харків’ян

ФК «Шахтар» руками працівників телетріумфальної програми «Вєлікій футбол» минулої неділі з відповіддю теж не забарився. За старою звичкою, журналісти з-під крила Олександра Денисова звинуватили фанатів харків’ян у фашизмі-расизмі-нацизмі, підсиливши свої слова кадрами, на яких ультрас «зігують», показали, які ж ці «негідники» хулігани і як вони свого часу палили сидіння. Залишалося згадати тільки те, що фанати «Металіста» в купі з ультрас «Чорноморця» причетні до пожежі в одеському Будинку профспілок 2 травня 2014-го.

Зрозуміло, що товариш Палкін в купі зі своїми підопічними зроблять усе можливе, щоб авторів хітів «Путін – х…ло» й «П…ри з Кремля» на стадіон не впустити. Бажаючі відвідати один з наступних поєдинків «Шахтаря» в українському чемпіонаті стверджують, що придбати квитки можна лише за умови пред’явлення паспорта. Однак досвід показує, що спроби нагнути через коліно і нав’язати свій устав у чужому монастирі в українських реаліях складно. А крім Харкова варіантів для подальших переїздів у «Шахтаря» майже не залишилося.

Іван Вербицький, спеціально для Без Табу

Без Табу
6
Публикации