Українські олімпійці. Спортсмени чи професійні жебраки?

О, спорт, ти... / Getty Images

Без Табу шукає баланс між спортом та політикою, та задається питанням: якщо спорт поза політикою, то й політика має бути поза спортом?

Під час Олімпіади ми раділи крихтам. І свято вірили, що вони змінилися. Хотіли вірити. Змучена дворічною війною з Росією країна потребує чогось доброго і світлого. Тому з такою радістю перемогу Джамали на Євробаченні сприйняли навіть ті, хто схожі музичні форуми зазвичай іґнорує, бо має трохи інші смаки. Тому болісно Україна пережила на Євро-2016 провал футбольної збірної. І тому складала гуртом до загальної скарбнички кожну здобуту на Іграх у Ріо-де-Жанейро нагороду.

Оскільки медалей тих було мало, то кожного героя знають в обличчя і прискіпливо приглядаються до слів й вчинків. А ще – до фотознімків, на яких наші чемпіони голубляться з представниками команди «Мельдоній». «Спортвнєпалітікі» - цю мантру вони завчили давно і луплять з потребою і без. Особливо дотепно на цьому тлі виглядали легкоатлети зі своїми не менш розумними педагогами-тренерами. Ті, які давали інтерв’ю пропагандистському російському телеканалові. Потім вони виправдовувалися, що говорили виключно про спорт. Про політику – жодного слова. Нею, мовляв, вони не цікавляться взагалі. Власне, у тому й річ, дорогенькі, що раз не цікавитеся, то вашу недалекість легше спрямувати у правильне русло.

А є ще борець Беленюк. Коли Жана у фіналі зухвало засудив грузин, який живе в Росії, на користь грузина з російським паспортом, Україна була в праведному гніві. Арбітраж був настільки однобоким, що це помітили навіть ті, хто боротьбою не цікавився ніколи. «Жане, ти наш чемпіон!», - лунали переспіви в соцмережах. Гарячі голови навіть радили міністрові спорту Ігореві Жданову на його сторінці в «Фейсбуку» посприяти, щоб Беленюк отримав такі ж преміальні, як володарі золота. Міністр, щоправда, знає своє. Він підіграв загалу обіцянкою, що подасть на результат фіналу протест. Недолугість висловлювання розумів кожен, хто розбирається в спорті бодай трохи.

На Жана під час і після нагородження було страшно дивитися. Розчулений, розчавлений – він все ще не міг повірити в те, що сталося. Але публічно намагався суддівство сильно не критикувати. То ж не міністр Жданов і не пісня про «квартірний вопрос». Щоправда, час покаже, що з житловим питанням ця мовчанка все ж якось пов’язана. Жан знав, що росіян чіпати не варто, але трохи журналісти його все ж спровокували.

Безперечно, росіяни повз вуха тих слів не пропустили. А надто – відомий правдоруб Михайло Геразійович Маміашвілі. Олімпійський чемпіон-1988, наш земляк з Конотопа, він любить хизуватися тим, що гарно співає українських пісень, але нахабно чавив в унісон з кремлівською пропагандою будь-які справжні спроби українців проявити свою ідентичність ще тоді. Коли це не стало «мейнстрімом». Досі згадую, як шість років тому, під час чемпіонату світу в Москві він бризкав слиною, розповідаючи про «коричневу чуму», «великого керівника Сталіна», «свого друга Януковича», «православіє», «одіннарот» і «фільми про бандита Рембо». «Как можно вешать звезду Героя на грудь человеку, который с оружием в руках на стороне коричневой чумы сражался со своим народом?», - обурювався знаний історик Маміашвілі мені в диктофон.

Беленюку Михайло Геразійович відповів вже після того як, будучи напідпитку, побив російську борчиню Тражукову. За те, що та не проявила достатньої волі до перемоги. «Можно лить слезы, что у мальчика, который в 14 кв.м. живет с мамой, русский разъяренный медведь отнял медаль. Как он мог это сделать? Этот мальчик несколько лет назад умолял меня забрать его в Россию, но я не пошел на это, потому что это был бы вызов и было бы много разговоров», - то свіжа цитата Маміашвілі мовою оригіналу.

Наївні українці почали один поперед іншого виправдовувати Жана, доводити, що людина, яка підняла руку на дівчину, тепер посягнула на нашу святиню. «Святиня» ж лише невинно всміхнулася, мовляв, з Маміашвілі він тільки раз привітався.

Але треба знати Беленюка. Навіть спортсмени вже кепкують з того, що в кожному своєму інтерв’ю, повідомленні в соцмережах чи на офіційній зустрічі Жан не втомлюється нагадувати чиновникам, що ті обіцяли йому квартиру. Якщо б у нашого видатного борця було прізвисько, то на американський манер його називали б Жаном «Квартирою» Беленюком.

Власне, Беленюк швидко зрозумів свою помилку і з росіянами, які для нього «теж друзі, а війну затіяли політики», більше не зарікався. Жан прудко переувімкнувся на свою улюблену пісню про квартири, поганого міністра і країну, якій він нічого не винен, бо виступає за себе. Ось після того вже не витримав радник пана Жданова Булгак. І оприлюднив на своїй сторінці в «Фейсбуку» дані про доходи Беленюка за останніх два роки. Вийшло досить непогано. По 108 тисяч гривень в середньому на місяць. І то лише від держави. І без урахування премій від Федерації греко-римської боротьби розміром 1,8 мільйона гривень, врученого від імені громади міста Києва сертифікату на однокімнатну квартиру в новобудові і земельну ділянку тощо. Крім того, пан Булгак міг би ще додати, що якусь копійчину Жан заробляє, виступаючи за німецький клуб. Але робити цього не став.

З того часу чемпіон втратив дар мови. Мабуть, непублічно знову кляне журналістів, які не так його зрозуміли. Проте заговорила людина, яка назвалася близьким другом Жана.

«В марте 2015 года мне, Жану и Игорю (гімнасту Радівілову – авт.) мэр города выдал "сертификат на квартиру" – просто диплом, на самом деле. Так вот к чему веду: нам сказали, (что) в октябре 2015 года будет сдан дом, вчера мне сказали, что дом будет сдан во второй декаде 2017 года. Мое "золото" и "серебро" Олимпийских игр, "серебро" Жана, оказывается, не достойно того, чтобы нам просто дать уже готовые квартиры! А когда подымается вопрос – говорят: все не по закону. И когда приводят пример, что за евровидение дают трехкомнатную квартиру, все говорят что он плохой. Отсюда всплывает вопрос: а зачем быть там, где тебя не уважают?!»

Цей гнівний пост гімнаста Олега Верняєва на особистій сторінці в «Фейсбуку» простояв не більше доби. Вчора спортсмен повідомлення витер. Однак сказане вже розтиражувалося в пресі. Ще один гірко ображений лякає країну, що може її залишити. І то в час, коли інші люди йдуть цю державу захищати, ризикуючи своїм життям. Не за якісь бонуси та блага, навіть не за своє майбутнє, а за майбутнє тих, хто житиме на цій землі потім.

Виглядає, що вони трохи втратили відчуття реальності. Той футболіст, який пояснював перехід до російського клубу потребою «корміть сємью»; той боксер, який у 2012 році сидів у виборчому штабі «Партії реґіонів», а після анексії півострова відповів на запитання журналіста чи «Крим – це Україна?» «Крим – ета Крим»; той борець, який радить любити Україну Порошенкові і Яценюку; той гімнаст, який не розуміє, навіщо бути там, де його не поважають, через те, що квартиру він отримає не вже й зараз, а «лише» в 2017-му.

Квартиру, до слова, абсолютно безкоштовну. Заслужено безкоштовну, але в тому й річ, що у наш час на безоплатне житло заслужили й тисячі тих хлопців (чи їхніх сімей), котрі захищають територіальну цілісність держави. Вони теж ходять і доводять. Але не шантажують, не торгують любов’ю. відданістю й паспортом.

Днями мав честь спілкуватися з новоспеченим чемпіоном Паралімпіади, фехтувальником Андрієм Демчуком. Тим самим, який свою медаль присвятив українським воїнам і висловив сподівання, що «ця погань (російські війська - ред.) піде з України». Виділив би з цієї розмови одну фразу, яка вразила на тлі вище згадуваних олімпійців найбільше: «Намагаюся заробити грошей, щоб купити якісніший протез, бо той, яким мене забезпечили зараз, змоги багато ходити не дає».

Зауважте, людина, яка у 19 років втратила ногу, не жаліється, не чекає подачок від держави, тим більше, не шантажує її, а каже, що хоче заробити грошей. При цьому поряд із спортом Андрій викладає в Львівській політехніці, має науковий ступінь. Контраст у порівнянні з цілим поколінням професійних жебраків вражаючий.

***

Цей матеріал в жодному разі не означає, що автор вважає нинішнє ставлення держави до спорту адекватним. Спорт у занепаді, а результат Олімпіади в Ріо проектувався не міністром Ждановим чи пов’язаними з війною економічними умовами, а впродовж двох з половиною десятиліть, бездіяльністю цілих поколінь чиновників усіх рівнів, які на спорті й спортсменах паразитували і стали заможними людьми. Втім, ми й далеко не процвітаюча з точки зору рівню життя Австрія, де державне фінансування професійного спорту, за винятком кількох зимових видів, відсутнє взагалі.

В усьому цивілізованому світі спортивні федерації заробляють на себе самотужки. З допомогою відкритості, публічності, пропаганді здорового способу життя через свій окремо взятий вид. У США олімпійський чемпіон з вільної боротьби Джордан Барроуз започаткував кілька соціальних програм і читає лекції в колледжах, а єдиний український олімпіонік вільного стилю Ельбрус Тедеєв керував «тітушками» під час Революції Гідності та прославляв Путіна у соцмережах. Дворазовий олімпійський чемпіон з дзюдо Тедді Рінер з Франції отримав у статусі титулованого спортсмена дві не пов’язаних зі спортом вищих освіти, а чотириразовий чемпіон Європи з того ж виду спорту українець Валентин Греков калічив у лютому 2014 року в рідному Дніпрі людей, котрі мали необережність повстати проти чинного режиму.

Соціально активна діяльність наших видатних атлетів після завершення кар’єри найчастіше пов’язана з двома напрямками. Одні йдуть шляхом найменшого спротиву і, користуючись колишніми зв’язками і здобутим іменем, осідають у політиці, там ведуть себе тихше води, нижче трави, і про спорт, як правило, забувають. Ті ж, хто стає тренером чи спортивним функціонером, автоматично стають частиною системи, ламати яку ніхто не наважується. Чи банально ламати не хоче. Легше десятиліттями жебракувати. Яка б та держава погана не була, але щось виділяє постійно. А ліпше синиця в руках, ніж журавель у небі? Так гласить народна мудрість?

Іван Вербицький, спеціально для Без Табу

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!