Паралімпіада 2016. Не все те золото, що блищить

Перемоги паралімпійців - привід пишатися, а не принижувати інших спортсменів / НОК України

Спортивний журналіст Іван Вербицький пояснює, чому варто пишатися перемогами українців на Паралімпіаді, проте не слід порівнювати ці успіхи зі спортом вищих досягнень.

На літній Паралімпіаді в Ріо Україна перевершує саму себе. Продовж шести змагальних днів наші атлети здобули 72 медалі. Виглядає, що абсолютний показник, який був встановлений чотири роки тому в Лондоні і рівнявся 84-м нагородам, буде перевершено ще до того, як Ігри перейдуть свій екватор. Досягнення це - видатне навіть з урахуванням, що до Паралімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро не допущений один зі стабільних лідерів медального заліку – збірна Росії.

Український сегмент у соцмережах такий успіх доводить до екстазу. І все, начебто, справедливо: люди з непростими долями, поборовши найперше себе, отримали власну мить слави. Усе б добре, якби не травля звичайних атлетів, для яких Олімпіада завершилася двома тижнями раніше.

«Не ту збірну назвали паралімпійською», - такий лейтмотив висловлювань українських любителів спорту раз на чотири роки. Ні, у цьому матеріалі не збираюся когось виправдовувати чи порівнювати. Просто спробую довести, що спорт для людей з обмеженими можливостями і спорт найвищих досягнень – то різні світи. Вони можуть співіснувати, але не конкурувати один з одним. Навіть якщо стається, що окремі орбіти цих планет перетинаються.

Перед участю в змаганнях на кшталт Паралімпіади кожен сповідує свою мету. Хтось їде взяти участь, продемонструвати силу волі і позмагатися, а хтось женеться за перемогами. Звичайно, відсоток тих, для кого головне не участь, а перемога, відчутно вищий у країнах постсовка, де за межею бідності перебуває переважна більшість повністю здорових громадян. Про інвалідів годі й говорити. Спокуса спершу отримати хороші умови під час підготовки, а потім закріпити становище преміальними за перемогу надто велика.

Нещодавно в сусідній Росії умовний термін отримав лікар, який виписав фіктивну інвалідність по зору дворазовому чемпіону Паралімпіади в Лондоні з плавання Олександрові Неволіну-Свєтову. Але не «постсовком» єдиним. У 2013 році іспанський журналіст Карлос Рібаґорда зміг довести, що лише двоє з 12-ти членів паралімпійської баскетбольної збірної, яка здобула золото Сіднея-2000, мали розумові відхилення. Для того, щоб довести факт шахрайства, медійникові вдалося самому стати членом цього колективу.

Міжнародний комітет спорту інвалідів, звісно, прагне, щоб у змаганнях на кшталт Паралімпіади брали участь лише люди з фізичними вадами. Однак ретельні й неодноразові перевірки часто результату не дають. Особливо багато сумнівів є стосовно спортсменів з вадами зору та розумовими відхиленнями. А звинувачувати людей без доказової бази складно, адже презумпцію невинності ніхто не відміняв. Можуть бути лише візуальні спостереження.

Взяти, скажімо, грузинського дзюдоїста Звіада Ґочоурі, який переміг у Ріо нашого Олександра Назаренка у фінальній сутичці вагової категорії до 90 кілограмів. В ході поєдинку відчувалося, що умови боротьби двох незрячих спортсменів не дуже рівні. Українець опирається на дотики і відчуття, тоді як грузин відчуває себе на татамі помітно вільніше. Чи варто дивуватися? Ґачаурі – повноцінний член «звичайної» збірної Грузії з дзюдо. Ще 10 липня поточного року він посів друге місце на етапі Кубка Європи в Братиславі, поступившись лише у фіналі німцеві Діно Пфайфферу. У 2014-му Звіад переміг найсильнішого в Україні борця вагової категорії до 90 кг Кеджау Ньябалі. Назаренко ж бореться виключно на змаганнях серед незрячих.

Втім, мова не про те. Мова про порівняння. «Не ту збірну назвали паралімпійською» (с). Глибоких знавців спорту найвищих досягнень зрозуміти не складно. За старою звичкою вони очікували, що українські атлети зберуть на Олімпіаді в Ріо щедрий урожай. Але виявилося, що потяг давно пішов. 12 медалей відображають реальний стан речей в українському спорті. Багаторічна бездіяльність прикриватися медалями із серії «не завдяки, а всупереч» вічно не могла.

Проте зголоднілим за звитягами патріотам (чи щирим?) трапилася в нагоді Паралімпіада. Тут перемог і українських славнів на честь наших спортсменів вдосталь. Ейфорія пре через край і змушує експертів з «фейсбука» вдаватися до порівнянь. Ось, мовляв, справжні атлети-патріоти-трударі. Тих, хто займав надцяті місця два тижні тому, можна всіляко принижувати. «Ось цих людей треба відправляти на Олімпіаду серед здорових», - то теж цитата.

Що ж, до вашої уваги – цікавий приклад. У плавальній збірній Україні епохи занепаду, тобто, часу, коли Клочкова, Силантьєв, Сердінов, Лісогор, Волинець, Бреус та решта зірок 90-х – першої половини 2000-х уже зійшли з великої арени, був перспективний юнак з Дніпра. Перспективний – у нашому розумінні. На чемпіонаті Європи-2008 19-річний Денис Дубров на коронній комплексній 200-метрівці став 20-м і на Олімпіаду в Пекін відібратися не зумів. У 2009-му Денис поїхав на чемпіонат світу до Рима і там став 30-м на 100-метрівці батерфляєм, 34-м – на дистанції вдвічі довшій, а на 200-метрівці комплексом отримав дискваліфікацію. Ганьба ж, правильно? Всі вони такі, ці здорові спортсмени.

У 2010-му Дубров виступав на чемпіонаті Європи в Будапешті. Найвище місце у його виконанні – 14-те на 200 метрах комплексом. Дуже шкода, що Денис не зміг відібратися на Ігри до Лондона. Теоретично він міг би виступати й на Олімпіаді в Ріо. Точніше, він там і виступає, але називаються ці Ігри Паралімпіадою. На сьогоднішній день Дубров - володар золота, срібла і двох бронзових медалей Ріо. Герой!

У спорт для людей з обмеженими можливостями Денис перейшов у 2014-му. В його біографії на Вікіпедії чомусь немає згадки про «минуле життя». А шкода, бо пишатися є чим. Денис досі залишається рекордсменом України в плаванні на 200 метрів комплексом у стандартних басейнах (50 м) і на короткій воді (басейн 25 м). Проте його результати не дозволили б на Іграх в Ріо навіть подолати кваліфікації. Для порівняння: на Іграх-2016 спортсмен, який кваліфікувався до півфіналу останнім, тобто, 16-м, подолав дистанцію за 1.59,77, тоді як національний рекорд Дуброва рівняється 2.00,53. Чемпіонський час Майкла Фелпса на цьому тлі захмарний – 1.54,66.

Тобто, поїдь Дубров на ту Олімпіаду, яка завершилася два тижні тому, він був би приречений на поливання брудом. Й порівняння. Так само, як семиразовий чемпіон Паралімпіад Максим Веракса, який на Іграх в Ріо вже здобув дві бронзи. А Максим, тренером якого є наставниця Яни Клочкової Ніна Кожух, свого часу теж плавав серед «звичайних» спортсменів, був призером чемпіонатів України. Те саме стосується й Олексія Федини, який в Пекіні, Лондоні і Ріо здобув уже п’ять золотих нагород Паралімпіад.

Тому досить порівнянь. Ті, хто зараз перемагає в Ріо – герої. Але співставляти їхні перемоги з результатами в спорті найвищих досягнень – невігластво найвищої проби. В усіх розуміннях. Питання треба ставити по-іншому. Вочевидь пересічні умови підготовки українських спортсменів дозволяють готувати мультимедалістів лише на рівні Паралімпіад. За невеликими винятками, звісно, але цих винятків стає все менше. Спорт найвищих досягнень знаходиться у порівнянні з нашими реаліями в іншому часовому вимірі. З точки зору методик, матеріально-технічної бази, фармакологічного забезпечення, застосування новітніх наукових винаходів тощо. Максималістами залишаються лише теоретики, поціновувачі спорту раз на чотири роки.

Іван Вербицький, спеціально для Без Табу

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!