Ті, що бажали дивного. За що боролися і що отримали прихильники так званих «ДНР» та «ЛНР»

Гей, брати, до світлої мети

Про мешканців Донбасу. Очікування та реальність.

Що таке ця ваша розруха? Стара з костуром? Відьма, яка вибила усі шибки, загасила всі лампи? Так її зовсім і не існує. Що ви маєте на увазі під цим словом? Це ось що: якщо я, замість того, щоб оперувати щовечора, почну у себе в квартирі співати хором, у мене настане розруха. Якщо я, входячи до вбиральні, почну, вибачте на слові, мочитися повз унітаз і те ж саме будуть робити Зіна і Дарина Петрівна, у вбиральні почнеться розруха. Отже, розруха не в клозетах, а в головах.

Михайло Булгаков, Собаче серце

Два роки тому так звані революціонери щонайменше на словах мріяли побудувати на землях буремного Донбасу хоча б щось схоже на соціалізм з людським обличчям. На словах усе виглядало чисто та красиво: індустріальний схід втомився годувати ненажерливий захід і особливо столицю, яка не цінує відданих трудівників, що кожного дня проливають сім потів заради благополуччя якихось інтелігентів з вошами, тепер же ж настав час нарешті пожити для себе і попрацювати на себе.

Варто зауважити, що у найбільш впертих та ідейних сепаратистів подібна риторика прорізалася ще до того, як на їхніх рідних землях намалювалися не дуже ввічливі люди у камуфляжі без жодних розпізнавальних знаків, які спочатку сприймалися чимось на зразок вогневої підтримки. Так що спихнути усю провину на хитрих кремлівських кураторів під час Страшного Суду не вийде в будь-якому разі.

Люмпенам, яким схотілося погратися у революціонерів, дуже кортіло отримати хоча б удавану самостійність і користуватися усіма нечисленними благами життя на повну, не відраховуючи нікому десятину. Вони мріяли про те, як торгуватимуть з географічними сусідами власним вугіллям, власною металургійною продукцією та власними локомотивами. А численні торговельні кораблі з цікавим крамом прийматиме власний порт у Маріуполі. І не біда, що море лише Азовське, а не Чорне – зате своє! От тільки не врахували майбутні "герої народних республік" одного: пішак може перетворитися на дійсно вагому фігуру лише після семи ходів, що дозволять пройти дошку від початку і до кінця. А кремлівські гросмейстери мали на них зовсім інші плани.

Численні заводи, які цілком могли принести невеличкий, але реальний прибуток так званим молодим республікам, у буквальному сенсі порізали на шматки. Більш-менш унікальні засоби виробництва миттєво вивезли на територію Росії, усе інше банально перетворили на брухт. У Кремлі розуміли, що це єдиний правильний вихід. Якщо свого часу маленька та пихата Ічкерія без жодних виробничих потужностей протягом кільканадцяти років не давала Москві спокійно жити, то що можуть наробити новоспечені маріонетки (які на той момент ще не здогадувалися, що є маріонетками), якщо забажають змінити пана або взагалі схочуть самі стати панами на своїй землі. Привід почухати потилиці дійсно був, адже попереднього куратора та гуру, рудого Урфіна Джюса, що протягом двадцяти років вбивав у голови своїх дерев’яних солдатів думки про їхню винятковість, самі дуболоми в підсумку не надто ввічливо прибрали зі шляху до багатства.

На додачу так звані молоді республіки (а насправді - цілком канонічні терористичні організації) підсадили на так звані гуманітарні конвої, які одного прекрасного дня просто перестали надсилати. Для повної картини не вистачало лише якогось російського політика зі словами на зразок "грошей нема, але ви там якось тримайтеся". Ну от і довелося вчитися триматися.

Ті мешканці, що не підтримували так звані революційні процеси і проігнорували так званий референдум, раптово згадали про те, що вміють дещо робити руками. Навіть одна новенька табуретка гарантувала родині з трьох душ один чи два ситих дні, якщо не дуже розкошувати та відмовитися від м’ясних і молочних продуктів. А люди, що займалися більш прибутковим бізнесом (хоча який бізнес може існувати за наявності соціалізму? Щось прорахувалися теоретики серед революціонерів, інакше і не скажеш), взагалі стали вважатися ледве не "господарями життя".

Носіям проросійської ідеології, зброї невідомого походження та камуфляжу без жодних розпізнавальних знаків, втім, все одно жилося краще, оскільки за допомогою силових методів вони могли забрати у "господарів життя" усе, чого душа забажає. Але з певного часу тут все ж стало непристойно тихо….

Висновок за два роки напрошується один – голови, забиті розрухою по самісінькі вінця, можуть генерувати лише розруху. Хочеться цього комусь чи ні, але доведеться згадати казку про рибалку та рибку, яка несе в собі цілком очевидну мораль: надлишкові бажання і пошуки добра від добра завжди караються щонайменше на кармічному рівні. Донбас завжди хвалився тим, що годував усю Україну, але статистичні викладки показують, що саме сюди кожного року надходило найбільше коштів з держбюджету. Варто ж було лише вкусити руку, що годувала мільйони переважно нелояльних до держави громадян, і райське життя скінчилося – лишилося тільки дивитися на власні розбиті корита.

Брати Стругацькі колись ввели до словникового запасу любителів фантастики вираз "бажати дивного". Ну от так звані молоді революціонери (а насправді - цілком собі канонічні терористи) і добажалися. Цікаво, кому тепер легше – Києву без Донецька чи Донецьку без Києва?

Втім, забувати про нечисленних патріотів, що мешкають на окупованих територіях, теж не варто. Але про них мова піде якось іншим разом.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!