Подвійна ідентичність. Як українська освіта намагається вирватися з орбіти русифікації

До джерел / Репродукція картини Едварда Лемсона "Сільська школа"

"Руський мир" ближче, ніж здається

- Вас шiстнадцять учнiв, i п'ятнадцять iз вас понаписувало: ...За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы... Де ви чули, що є на свiтi собаки панськоï чи не панськоï породи i щоб вони лаялися? Порода испанская, єсть таке государство - Iспанiя, а собаки не лаються, а лают, по-нашому гавкають. Зрозумiв? — запитала вона мене.

- Та не дуже, Марiє Андрiïвно! Я собi думав, пани ïдуть, то й собака в них панськоï породи, батько часто говорять, що ïх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки ïхнi не кращi за них i теж лаються...

Знаєте, деякі твори Павла Михайловича Губенка, відомого широкому загалу під іменем Остап Вишня, мають значно більшу історичну цінність та достовірність, ніж офіційні історичні джерела. "Перший диктант" безумовно входить до числа таких творів, оскільки у ньому подано реальний стан справ в освітній системі на території України наприкінці ХІХ сторіччя. Тоді більшість людей дійсно не розуміла російської, бо зростала у зовсім іншому мовному середовищі. Зараз, однак, ситуація повернулася на 180 градусів, причому повернулася достатньо давно…

Історія з університетськими викладачами, що вже після протиправної анексії Криму з’їздили на аудієнцію до новоявленого кримського гауляйтера Аксьонова, набула хоча б якогось резонансу лише цього року. Міністерство освіти в особі Лілії Гриневич нарешті почало виправляти репутацію освітньої галузі, звільняючи педагогів та наукових працівників, що наламали дрів. Щоправда, не всіх – одіозна Ірина Зайцева, яка зробила собі ім’я на Луганщині, поки примудряється триматися за своє зручне київське крісло. Деякі земляки Зайцевої цілком справедливо вважають, що до її звільнення керівництво Міносвіти поки не дозріло ні політично, ні суто по-людськи.

Але коріння проблеми насправді приховане значно глибше. При всіх своїх антиукраїнських (неважливо, перманентних чи постійних) поглядах не одіозні університетські викладачі та академічні авторитети виховують нехай не проросійський, але точно русифікований контингент. Контингент цей потрапляє до них в гіршому випадку у вигляді напівфабрикату, який потрібно зовсім трішки довести до потрібних кондицій. Особливо це стосується лівобережних областей та індустріальних центрів по всій Україні, де доля російськомовного населення з певних часів була чималою. Світогляд завжди формується відповідно до мовного середовища – це ні для кого не є новиною, хоча винятки, звісно ж, трапляються.

Кожного разу, коли піднімається тема необхідності українізації системи освіти, чомусь пригадується розповідь вчительки української мови та літератури зі звичайної дніпровської школи. Розташована ця школа у районі, що активно розбудовувався для покращення житлових умов працівників Південмашу і був заселений відповідною соціальною групою (хоча останнім часом завдяки новобудовам там почала оселятися і цілком заможна публіка). Офіційно у школі більшість предметів нібито викладається українською, але насправді і вчителям, і учням на практиці значно легше співпрацювати російською – для колишнього Дніпропетровська цей випадок зовсім не поодинокий.

Так от, фактичну відсутність україномовного середовища у цій школі яскраво ілюструє одна історія, що повторюється з року в рік. Шостий клас. Переказ на тему "Природа Карпат". У тексті, який треба переказати, неодноразово звучить слово "смерічка". Здавалося б, нічого складного. Але щонайменше половина учнів без жодних сумнівів чомусь пише "смердючка". Вчителька свого часу списувала цю помилку на дитячу необізнаність – мовляв, зазвичай з усього класу в горах бували максимум дві-три душі, звідки ж іншим знати про існування такого дерева? Але часи змінилися, чимало родин змогло дозволити собі раз на рік з’їздити на відпочинок до Карпат, а статистика не виправилася ні на йоту. Довелося провести цікаве опитування, результати якого за великим рахунком нікого не шокували: більшість шестикласників якщо і спілкується десь українською, то хіба що в селі під час відвідування бабусь/дідусів, та й то робить це достатньо неохоче. І це в кращому випадку. Найцікавіше те, що у стереотипно україномовній Полтаві ситуація якщо і краща, то не набагато.

В підсумку до рук академічних авторитетів з українофобською або підозріло нейтральною позицією потрапляє дійсно майже готовий матеріал, який не треба переформовувати. І лагідна українізація становище тут вже особливо не врятує. Спроби зобов’язати викладати виключно українською не матимуть успіху доти, доки учні та студенти не перестануть тиснути на викладачів проханням на зразок "Петре Михайловичу, а давайте краще російською". Не всі викладачі йдуть на такі поступки, але більшість все ж піддається – самим же ж так само незручно користуватися мовою, якою раніше користуватися майже не доводилося.

Михайло Жванецький у таких випадках любить казати, що треба дещо виправляти у консерваторіях. Але зараз починати треба не з консерваторій, а з музичних шкіл. Поки ж однією з ключових ознак вітчизняної системи освіти є подвійна ідентичність – будучи українською де-юре, вона не завжди є українською де-факто. Коли все вдасться виправити, то не буде ані зрадницьких візитів до окупованого Криму, ані підбурювання до сепаратизму. Але на все, схоже, свій час.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!