Родзинка замість Ізюма: Як мрія Юрія Андруховича спровокувала скандал

Андрухович знову бере за живе / mediaport.ua

Оглядач Без Табу повертається до теми української інтелігенції та пояснює, чому мрія Юрія Андруховича є правильною, але нереалістичною.

Митець в Україні – не більше, ніж митець. З цим твердженням може посперечатися хіба що фан-база Леся Подервянського. Але «Митець» сам по собі є настільки унікальним культурним явищем, що краще винести його за дужки та не викаблучуватися. При цьому інші митці частенько забувають про те, що мають творити, і починають лізти в державотворчість чи одразу у політику. Декому, як показує приклад ображеного на увесь білий світ на схід від Збруча Юрія Винничука, цього краще не робити взагалі. Але трапляються і ті, хто примудряється дуже тонко привернути до себе увагу.

Юрій Андрухович, наприклад, минулого тижня дав чудовий майстер-клас на тему «Як привернути до себе увагу на рівному місці». Він і раніше вмів раптово опинитися в центрі дуже неоднозначної ситуації. Наприклад, сім років тому після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича відомий поет та прозаїк дозволив собі дуже необережне на перший погляд висловлювання: «Якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, "помаранчеві", то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві».

Дивно, але тоді цей вибрик не мав такого резонансу, який міг би мати зараз (Остап Дроздов не дасть збрехати). Ну хто міг тоді всерйоз думати про порушення територіальної цілісності, справді?

Цього разу митцю не знадобилося влаштовувати гучний скандал. Він просто і традиційно для сучасності висловив обурення неймовірною кількістю російськомовних туристів, що заповнили його улюблений Івано-Франківськ та Львів наче та сарана. Юрій Андрухович висловив дивне нібито побажання – а чом би нам, пані та панове, не спробувати аналогічним чином українізувати Лівобережжя? Бо культурна та мовна дезінтеграція вже геть остогидла. Жодних проявів сепаратизму, це не вимога, а так, красива кольорова мрія. Зміст її можна легко вкласти в один абзац.

«І хоч куди поїдь чи зайди – всюди ці тьми західняків і все звучить українською. В Марганці й Нікополі, Краматорську та Миколаєві, у П’ятихатках, Гуляйполі й навіть у Горішніх Плавнях – усюди це галицько-волинське україномовне нашестя! І нема на них ради, бо ж усі вони при грубих грошах, якими сиплять на всі боки по ресторанно-готельних закладах, аж тамтешньому персоналові з покоївками, кухарями, конюхами й таксистами включно доводиться терміново хапатися за підручники й опановувати значення непростих слів «ґудзик», «ґанок» і «ґирлиґа». А також, зрозуміла річ, «афини» й «банош». Отакий у мене в найзагальніших рисах dream».

Через обурення щодо неповаги до російської мови та російськомовних патріотів України не всі зрозуміли, що мрія ця цілком має право на життя. Це той рідкісний випадок, коли митець, сам того спочатку не усвідомлюючи, розгледів приховану золоту жилу у напівмертвих, здавалося б, регіонах. Когось це може здивувати, але туристичний потенціал Запоріжжя, Полтавщини, Дніпропетроащини та Слобожанщини. Особливо актуально це зараз, коли потенціал промисловий через комплекс причин суттєво просідає. Але мрія ця найближчим часом житиме хіба що на папері.

По-перше, Лівобережжя суто інфраструктурно не готове до такого напливу туристів. Як і частина Правобережжя, до речі. І вкладатися в оновлення тут просто нема кому. В якості ідеального прикладу можна узяти Петрове, районний центр на Кіровоградщині. Тут самі лише річка Інгулець та Іскрівське водосховище можуть привернути увагу любителів цікавих природних явищ, а якщо ще постаратися та розвинути тему історії часів запорізького козацтва… Але ні, сюди навіть не доїде ніхто. Бо автостанцією в райцентрі і не пахне, залізниця далеченько. І якщо не знайти водія, що готовий довезти за півтори сотні гривень до Жовтих Вод чи за дві сотні до Олександрії, то можна застрягнути тут на добу і спати ледве не просто неба, оскільки регулярні автобусні маршрути Петрове зазвичай оминають десятою дорогою.

По-друге, з мовним питанням теж якось не дуже складається. Так, у більшості великих міст на схід від Збруча ризик отримати по зубах від місцевого дрібного криміналітету за публічне користування українською мовою. Але мало не боятися, треба ще й навчатися. А з навчанням кепські справи: скажімо, у деяких дніпровських школах українську все ще викладають за підручниками, що видані у дев’яностих роках минулого сторіччя. І не десь в Діївці з класами по сім-вісім учнів, а в десяти хвилинах їзди від площі Героїв Майдану. Зрозуміло, що сучасним вимогам міністерства освіти та науки ці підручники не відповідають аж ніяк. Тому і доводиться колишній вчительці автора дивуватися тому, що дітвора з року в рік пише у творах, присвячених природі Карпат, «смердючка» замість «смерічка». В молодших класах деяких напівживих сільських шкіл позаминулого року взагалі можна було натрапити на підручники 1989 року видання за редакцією Сокирка (так-так, радянські), але там хоча б наявність мовного середовища може все виправити.

Нарешті, сама держава поки не надто зацікавлена в повальній українізації, як дивно це не прозвучить. І загравати з російськомовним середовищем офіційний Київ буде ще довго. Так що Андрухович може скільки завгодно мріяти про Родзинку замість Ізюма – наразі ми швидше маємо Пєрвомайск замість Першотравенська.

P.S. Фразу «розважально-спортивні стрільби в районі Авдіївки та Станиці Луганської» коментувати не будемо. Можливо, пан Андрухович мав на увазі зовсім не те.

З повагою,

Гриць Якович Варенки, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!