Три рублі для гуру. Чому інтелігенції та богемі не варто лізти в політику

Охочих до байок вистачає

В країні, де люди звикли, що чоботар має робити чоботи, а бондар – діжки, представники інтелігенції та богеми стали аж надто часто висловлюватися з приводу глобальних політичних питань, вважаючи себе ледь не видатними державотворцями.

Хтось може сказати, що для Європи це взагалі-то нормальна практика – он Вацлав Гавел, наприклад, ще до Оксамитової революції встиг прославитися як драматург, а вже потім, коли країна попросила, подався у політики. Але цей приклад швидше є винятком, який доводить правило: творчим людям у рутинні процеси краще не втручатися.

Останнім часом багатьох обурили непомірно пафосні промови Вакарчука на тему "як нам облаштувати Україну". Питання навіть не в суперечливості тих речей, які озвучує Славко, а в тому, що люди ще не забули його попередній невдалий похід у політику. Він закінчився достроковою відмовою від депутатського мандату і тирадою у жанрі "я більше не можу так жить", яку легко і просто можна було б вкласти до вуст одного з персонажів "Місця встрєчі" Подерв'янського.

Заради справедливості варто зауважити, що не лише Святослав пхався у політику – інші естрадні зірки теж брали на себе непосильну ношу. Та ж Повалій, яка йшла на вибори під другим номером у списку Партії Регіонів, абсолютно щиро заявляла, що не знає, чим треба займатися у парламенті. Але "просто Тая" зараз десь у Москві і на суспільне життя України не впливає жодним чином. А Вакарчук вдруге лізе до води, в якій колись ледь не потонув.

Проте значно більше бентежить не стільки фронтмен "Океану Ельзи", скільки його критики. Лише кожен п'ятий критик включно з професором Шевчуком абсолютно аргументовано вказує Вакарчуку на його помилки, прорахунки і недоречність підняття тих тем, розуміння в яких немає і близько. Усі інші нагадують навіть не пенсіонерок на лавці перед багатоповерховим будинком, а представниць переважно жіночого колективу – скажімо, бухгалтерії умовного заводу "Червоний партизан". Коли в цьому колективі з'являється нова працівниця – не надто молода і красива, але підтягнута і в дорогому одязі, то їй аж ніяк не варто чекати до себе позитивного ставлення. Звичайно, ніхто не буде говорити їй в очі "чого ти приперлася, гуска необщипана, тут і так чоловіків на всіх не вистачає", але підсипати сіль до цукру колеги-товаришки будуть регулярно, нехай і тихцем. От і представники творчої інтелігенції, які звикли тримати біля себе армію фанатичних аж до сліпоти прихильників, з появою на авансцені Вакарчука перелякалися не на жарт: а раптом лемінги, яких доводилося пригодовувати днями і ночами, раптово вирішать влаштувати собі Юріїв день та змінити ідола?

При цьому "гуру та вчителі", які злякалися конкуренції в особі якогось там гаркавого менестреля, самі іноді городять таке, що не натягнеш ні на тин, ні на ворота.

Є, скажімо, один старіючий нібито письменник, який усе свідоме життя з професійної точки зору намагається косити під Умберто Еко, а з соціально-політичної – під Олександра Солженицина (так-так, тема "як нам облаштувати Україну" знову актуальна). За довгі роки, тим не менш, він не те що до Еко чи Солженицина, а навіть до рівня Євгена Гуцала не дотягнувся – від його численних творів до макулатури рівня Донцової лише один-два кроки. Але на статус великого мудрака дядько в певних колах чесно напрацював. І слухають його віддані лемінги, аж вуха розвісили. Слухають байки про полум'яний патріотизм та інші актуальні речі. От тільки патріотизм цей, пардон, має підозрілий аромат – аромат двозначності та нещирості.

Для доведення нещирості та маніпулятивності достатньо одного лише прикладу. Немолодий гуру говорить про те, що методи, які використовують кляті москалі, негуманні та нецивілізовані, тому від них варто відмовитися назавжди. А вже за хвилину він говорить про те, що на схід від Збруча немає жодного справжнього українця. Більше того, вони там навіть народитися не можуть, бо земля, сплюндрована присутністю клятих москалів, залишається сплюндрованою назавжди, і народжуватися на ній можуть лише виродки, які права називатимуться українцями не матимуть. Комусь від таких заяв може стати смішно, комусь, навпаки, зле, а лемінги просто ковтають і просять добавки.

Скажіть чесно, на що вам здається схожою подібна риторика?

Правильно, на слова типового донбаського пропагандиста про те, що на захід від Павлограду живуть "бендери, вурдалаки та дітовбивці" – цю мантру мешканцям окупованих нині територій вбивали в голови протягом двох десятиліть.

Більше того, у безіменного донбаського пропагандиста та популярного галицького мислителя знаходиться не те що точка, а ціла площина перетину: на території від Збруча до Павлограду живуть, як виявляється, "несправжні" українці. І це в кращому випадку, бо можна нарватися і на більш смачні характеристики.

Увага, питання: чи значать насправді щось для цих людей події на зразок тієї, що відбулася 21 січня 1990 року? Навряд чи, бо принцип географічної зверхності для них важливіший за принцип єдності. І тому в таких випадках завжди чомусь згадується єврейський анекдот про ювелірний виріб, предмет спідньої білизни та традиційну людську невизначеність. Дуже дивно, коли патріоти, для яких девіз "схід та захід разом" не є порожнім звуком, прислухаються до подібної риторики всерйоз.

Так що можете абсолютно свідомо нести подібним вчителям по три рублі, мудрості вони вам дадуть аж бігом. От тільки не кажіть, що вас не попереджали про специфічність цієї мудрості.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!