Освіта на папері. Чи обійдуться українці без дипломів?

Скільки полягло у боротьбі за диплом?

Тези щодо того, що дипломи вже не потрібні, лунають зокрема і від міжнародних компаній, до яких є питання щодо поводження зі своїми співробітниками. Але від того проблема не зникає.

Якщо вже погодилися змінити законодавство, щоб Генпрокурор міг перебувати на своїй посаді без професійної освіти, то точно варто замислитись. Навіть не щодо кругової поруки, а щодо того, що запит у нових реаліях йде вже і зверху, і знизу.

Сподівались, що ЗНО усе змінить. Ситуація вирівняється, здібні школярі не опинятимуться поза конкурсом – і за бортом, потім вислуховуючи докори від тих, кому пощастило більше. Але тести та захист до них розробляють люди. І тут так само працює все, що працює з людьми – підкупити, залякати, домовитись, прорахувати схему.

Нещодавно з питанням фальшування результатів ЗНО розбиралася Генпрокуратура – у справі спливли прізвища посадовців та нардепів, тобто, власне, їхніх дітей.

Лунали заклики «дітей не чіпати» - хтозна, наскільки це адекватно, бо йдеться про людей 17-18-річного віку, які у більшості випадків за кілька місяців поїдуть в інше місто на навчання і житимуть окремо від батьків. Правда, деяких і у цьому віці водять за руку батьки по приймальних комісіях, тож усе збігається.

Лишилися і зараз такі формати трудових відносин, де без профільної освіти – нікуди. Пункти у резюме із практичним досвідом – одна справа, а відсутність серед пакету документів диплому із адекватною ситуації назвою спеціальності – зовсім інша. Тоді викручуються, або шукаючи інші формати, або намагаються долучити до особистої справи побільше сертифікатів про проходження різних профільних тренінгів. Воно, звичайно, справа корисна – нова інформація ніколи не зайва, та і вражень у процесі набирається купа.

Кумедно, що у випадку з першим робочим місцем (яке у промовах посадовців лунає якось ніби з маленької літери в одне слово через хештег, як явище) ситуація зовсім протилежна. Тоді диплому мало, а треба досвід. Хочуть, як у тому анекдоті, секретарку 18-ти років із 10-річним стажем. Коли ця вимога трансформується до невпізнаваності, вирахувати складно.

Щодо посадовців-іноземців при бажанні взагалі можна було би підняти тему відповідності їхніх дипломів на нашій території. Але їм переважно заважає працювати не це. Інколи вистачає кількох місяців, щоб зрозуміти, що впорядкувати розумне життя на цій планеті не є можливим – литовці он вже не витримують. Або ж реформа все-таки просувається, але у форматі «на кожен крок – окрема медіакампанія». Як правило, нищівна.

Якщо не виходить з іноземцями, намагаються залучити людей поза системою. Так само судові засідання іноді переносять у інше місто – бо тут усі свої. Профільна освіта – це ще й належність до якоїсь профільної асоціації, навіть якщо її немає на папері. Із передбаченою у таких випадках взаємною відповідальністю, іноді у гіршому сенсі цього слова. Навіть якщо конкретні зобов’язання ніде не прописані, людину без належного рівня соціопатії завжди зупинятиме те, що скажуть колеги, колишні викладачі та одногрупники. Резонансні «посадки» (хоча ще треба стежити, чим вони завершаться) стали можливі зокрема і тому, що, наприклад, Луценко прийшов у ГПУ з вулиці. В усіх сенсах.

Інша справа – коли згодом виявляється, що диплому, про який говорив посадовець, взагалі не існує в природі.

Роман Зварич із неіснуючим дипломом Колумбійського університету – давня історія, ще за часів Ющенка, і не єдина у той період.

Ускладнювалося все ще й тим, що Зварич був не кимось, а міністром юстиції. Привіт із тієї епохи – історія з дружиною міністра культури В’ячеслава Кириленка, теж ющенківського соратника у минулому. У дисертації Катерини Кириленко знайшли плагіат та псевдонаукові твердження – але зрештою науковий ступінь їй не скасували, бо не було рішення відповідної спецради. Можна, звичайно, згадати, що будь-які твердження у науці певний час були псевдонауковими, але тут справа про інше. Про те, що знову прикрили свої.

Майже єдиний випадок, що має поки що бути виключенням (можна згадати ще кілька, але цей першим спадає на думку) – це лікарі. У списках абітурієнтів, результати яких були сфальшовані, відмітились виші з усіх регіонів та за багатьма профілями. Але від наявності у списку медичних вишів якось трохи моторошно. Навіть людина з профільним дипломом та великим досвідом у цій сфері періодично робить фатальні помилки. Навіть без мотивації зрубити зайвих грошей, наприклад, за операцію, якої не треба було робити – а просто тому, що так стається, на жаль. Що казати про тих, хто з порогу підтасовує результати. І чим така медицина у перспективі буде краща за якусь езотеричну гомеопатію – не дуже зрозуміло.

Дистанційну освіту почали просувати після численних карантинів у школах, потім тема активізувалася після евакуації багатьох вишів з Донбасу і Криму.

Наступний етап можна чекати, наприклад, з початком опалювального сезону – постане питання утримання цих величезних вишівських приміщень. Заклади зекономлять і на співпраці з філіями у інших регіонах – якщо раніше наш завкафедрою, наприклад, їхав читати лекції у Чернівці, тепер йому, тобто бюджету, буде дешевше прочитати їх по скайпу. А далі дистанційні факультети почнуть «повзучу окупацію», і їх ставатиме все більше. А там вже, після певного відсотка, замисляться і щодо кількості вишів у країні, і щодо кількості викладачів у них.

Рятує лише те, що у викладачів державних вишів об’єктивно немає ресурсів на проведення медіакампанії проти освітніх реформ та загалом проти нового ставлення до профільної освіти. А іншим чином не виходить якось централізовано усім пояснити, чому і викладачі, і студенти мають якось «відбити» витрати на отримання свого часу дипломів – і фінансові, і часові. Будемо сподіватись, що зусилля, не витрачені на таку кампанію, повернуть на якісь дії, спрямовані на повернення українських студентів із польських вишів, наприклад. Бо вже зараз від цієї статистики масової міграції можна хапатись за голову.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!