Діти капітана гранта. Українська медіаспільнота як ознака нездорового суспільства

09:30, 06 августа
1
Наслідування за формою, а не за змістом - тупіковий шлях для вітчизняних медіа - фото 1
Наслідування за формою, а не за змістом - тупіковий шлях для вітчизняних медіа / Кадр з т/ф Newsroom

Складні реалії вітчизняного медійного життя - боротьба за гранти, темники від терористів, бездіяльність влади та нуль цілих нуль десятих користі.

Українське суспільство хворе, причому хворіє воно давно та безнадійно. Про це говорить хоча б кількість різномастих популістів, які раз за разом пробиваються до парламенту під вивісками, що не дуже-то й відповідають їхній реальній сутності. І голоси недозрілого електорату вони здобувають перш за все завдяки спекулюванню на темах, які у цивілізованих країнах давно є табуйованими через свою абсолютну безглуздість.

Очевидно, що десь у Нідерландах чи Швеції плебс не поведеться на обіцянки суттєво знизити комунальні тарифи та роздачу продуктових пайків малозабезпеченим верствам населення – тамтешній електорат давно переріс цей рівень і достатньо розуміється на економічній теорії. Так, це стосується навіть численних біженців з теплих країв. Там, звичайно, є свої популісти, проте, їм щоразу доводиться вигадувати все нові й нові схеми. В нас же вистачає й старих, адже працюють вони чудово.

Проте є ознаки, які характеризують хворобливий стан суспільства навіть краще за політичну нерозбірливість. Одна з цих ознак – поточний стан справ у вітчизняному медіапросторі. У цивілізованих країнах усі засоби масової інформації – і державні, і приватні – так чи інакше працюють на благо держави та відстоюють державні інтереси. Іноді, звичайно, відстоювання інтересів набуває трагікомічних форм, але у критичних ситуаціях навіть непримиренні опоненти об’єднують зусилля заради перемоги над спільним ворогом. Українська медіаспільнота до такого рівня єдності просто не дозріла.

Кілька тижнів тому вже доводилося обговорювати відверто антиукраїнський контент, яким готують свою аудиторію деякі провідні телеканали. Але тепер виявилося, що телевізійники, які живуть за рахунок грошей від спонсорів колишньої Партії Регіонів, зайшли ще далі – вони не просто висвітлюють найважливіші події дуже однобоко, вони ще й узгоджують редакційну політику з представниками так званих “ЛНР” та “ДНР”.

Ви можете собі уявити, що знімальна група одного з американських телеканалів входить у близький контакт з талібами, знімає під їхніх пильним наглядом неправдивий з самого початку сюжет про негідників-морпіхів, які ґвалтують беззахисних афганських жінок та ганяють додому контрабандою цілі мішки наркотичної сировини, а під час фінального монтажу ще й вирізають усі незручні для верхівки ісламістів-радикалів моменти? Правильно, це неможливо за визначенням. Телевізійний канал, який дасть у ефір подібний сюжет, наступного ж дня ризикує втратити ліцензію на мовлення, відновити яку буде дуже непросто, якщо взагалі можливо. В Україні ж подібних недобрих прецедентів настільки багато, що хоч бери та святих винось.

Друковані видання та інтернет-ресурси від телевізійників пішли не так вже і далеко. Якщо замовник добре заплатить, то на першій шпальті може вийти усе що завгодно в цензурних межах. Рівень правдивості матеріалу хвилює деяких ділків від журналістики в останню чергу. На фоні деяких подібних історій навіть снігурі на вечерю, розіпнуті хлопчики у трусиках та українські винищувачі, які збили нідерландський Боїнг, можуть здатися дитячими пустощами. Але та частина плебсу, яка не звикла перевіряти факти і аналізувати прочитане, поїдає усе без залишку і традиційно просить добавки – мабуть, саме тому деякі олігархи не боялися витрачати значні суми на газети, що в підсумку роздавалися у місцях найбільшого скупчення людей абсолютно безкоштовно. Мистецтво задурювати незрілі голови вимагає певних жертв, що вже поробиш.

Численні журналісти нової формації, яких скептики презирливо (і зазвичай цілком справедливо, до речі) називають грантоїдами, останні два роки тільки те й роблять, що чубляться один з одним за наявності найменшого приводу. І так навіть одразу не скажеш, у чому справа – у бажанні відхопити найбільш ласий шматок від наступного гранта чи у чомусь іншому. Послідовністю тут і не пахне навіть у принципових питаннях: якщо “Миротворець”, скажімо, довго і голосно критикували за оприлюднення списків акредитованих працівників мас-медіа у так званих “ЛНР” та “ДНР”, то міністерство інформації однієї з невизнаних республік, навпаки, напрацювало на неочевидну, але все ж похвалу. Мовляв, дивіться, колеги, у Донецьку все ж нормальні люди сидять – не виганяють нас, не відправляють "на підвал" і не розстрілюють, а дають працювати. Те, що працювати на їхніх умовах доводиться – не біда, головне, що ми дотримуємося стандартів Бі-бі-сі й показуємо реальну картину з усіх боків… Знайшли, чим пишатися.

Міністерство інформаційної політики в теорії мало б якось наводити лад у вітчизняному медіапросторі. Але спочатку виявилося, що у посадових інструкціях працівників міністерства прописані будь-які обов’язки, крім цього, а потім стало зрозуміло, що місцевий контингент зліплений з того ж тіста, що й інші грантоїди та дворушники. Кінець кінцем, не варто забувати про те, що президент номер п’ять свого часу ініціював створення міністерства заради того, щоб зробити раєм життя свого любого кума, а не задля якоїсь корисної діяльності. Цікаво, чи помітить хтось зміни, якщо міністерство це ліквідують так само швидко та несподівано, як і створили?

Українське суспільство хворе, причому хворіє воно давно та безнадійно. Так званої медіаспільноти це теж стосується у повній мірі. Залишається лише мріяти про появу супергероя у білому халаті, що вже з порогу шокує мешканців величезної палати номер шість фразою, яку колись вклав у вуста білокурої бестії Бруно Адольфовича Лесь Подерв’янський.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
1
Другое на тему
Комментарии
Публикации