Вогонь по тилу: Вибухи в Калинівці як привід подумати про безпеку країни

Калинівка now / Сергій Місюра via Facebook

Оглядач Без Табу – про вибухи на військових складах під Вінницею та невтішні висновки, що доводиться робити на четвертий рік війни.

Як цинічно це не прозвучить, але деякі речі стаються перш за все тому, що мають статися. І неважливо, потребує цього стереотипний закон жанру чи ні. Деякі люди, організації та відомства все ж починають діяти краще та ефективніше, перебуваючи в шоковому стані.

Вибухи у Калинівці - відео Reuters

Але те, що відбувається зараз під Вінницею, холодним душем назвати не можна ніяк – це швидше потік чогось гарячого, що лишає по собі неприємні опіки. Як в прямому сенсі, так і в переносному. От тільки можливості повернути кран в потрібному напрямку, нажаль, немає.

Поки палають артилерійські склади, напрошується ще один, не менш цинічний висновок. Якщо виявиться, що надзвичайна подія в Калинівці стала наслідком зовнішньої диверсії, то це в певному сенсі буде швидше добре, ніж погано. Добре для офіційних осіб, які зможуть картинно розвести руками для телевізійної картинки і сказати щось на зразок «вибачте, ми нічого не могли з цим вдіяти, адже вміємо лише охороняти весілля генпрокурора». Добре для персонажів з критичним мисленням, які вкотре усвідомлять, що в певних місцях наші тилові редути нагадують решето, і з цим треба щось робити. Але інші позитиву тут не шукатимуть, і правильно зроблять.

А якщо це не діверсія...

Підозрілим в цій історії поки виглядає абсолютно все. Хто і навіщо планував у Вінницькій області антитерористичні навчання, про які цілком впевнено говорять деякі джерела? Нічого подібного, звісно ж, могло і не бути, але приклади з минулого дають зрозуміти, що хтось міг спробувати воскресити стару традицію радянського штибу. У цьому випадку важливим був не стільки факт навчань, скільки можливість пафосно привітати лідера нації. Проте епоха Кучми, на щастя, давно минула, а додуматися до такого на четвертий рік війни було б, м’яко кажучи, несерйозно.

Навчання?

А якщо навчання були лише прикриттям реальної спроби запобігти диверсії, про підготовку якої всім було добре відомо? Недарма ж військова верхівка та керівництво силових структур в терміновому порядку вирішило прибути до Калинівки. Оперативна евакуація людей з міста, закриття неба в радіусі 50 кілометрів для авіа перельотів, зупинка роботи чотирьох залізничних станцій та зміна графіків руху півтора десятка пасажирських поїздів – в екстрених та екстремальних умовах подібні заходи зазвичай проводяться не настільки оперативно, як це відбувається зараз. І схоже, що уроки Балаклії дехто таки вивчив достатньо добре для того, щоб усе обійшлося без чималої кількості людських жертв.

Так чи інакше, але пожежа на артилерійських складах на малій батьківщині президента Петра Порошенка в день його народження не видається випадковою. Хтось подібним чином надіслав президенту та всім українцям цілком однозначне повідомлення: не варто сподіватися на спокій навіть в глибокому тилу. Втім, чи можна назвати глибоким тилом місця, від яких до розсаднику проросійського сепаратизму в Придністров’ї лише кілька годин їзди? Усі ж чомусь раптом забули про те, що частина державного кордону знаходиться у Вінницькій області. Тож для ворожих диверсантів дістатися до артилерійських складів було б неважко.

Якщо це діверсія...

І ось тут нам не дуже очевидно, але таки починає вилазити боком радянська ще логістика. Військовий об’єкт, від якого швидше за все лишаться тільки руїни та гори попелу, в часи СРСР знаходився далеченько від уявного ворога в обличчі країн НАТО. Попереду був щит у вигляді країн так званого соцтабору, та й територія сучасної Молдови виступала прикриттям з південного боку. Балаклія, де снаряди розривались минулого року, і взагалі колись була дійсно глибоким тилом, а зараз звідти до кордону з державою-агресором приблизно півтори сотні кілометрів.

Мабуть, чи не вперше варто порадіти з приводу того, що Америка поки не надала нам летального озброєння, незважаючи на численні прохання. Чому? А тому, що «Джавеліни» та інша допомога з-за океану швидше за все зберігалася б саме тут, в Калинівці – місцеві склади були другими за значущістю після тих, що згоріли на Харківщині. І командування тепер гарантовано змушене буде подумати про запасний варіант. Хтось би точно сказав: не було б щастя, та нещастя допомогло. Але краще вже обходитися без подібної допомоги.

Лишається, однак, ще одна інтрига, думати про яку якщо і хочеться, то в останню чергу. Чи не виявиться раптом так, що пожежа та вибухи стали наслідками не ворожої диверсії, а власного злочинного недбальства? Чи не спробує хтось за рахунок цієї катастрофи списати в якості супутніх збитків ті боєприпаси, яких на момент надзвичайної події в Калинівці не було вже й близько? Ці думки так і тягне гнати від себе аж доти, доки не розумієш, що адекватного звіту за мотивами минулорічних вибухів в Балаклії так і не було. Чи може щось подібне статися на четвертий рік війни? Цілком може, в тому-то й біда.

І саме тому пересічному українцю краще вірити у версію про диверсію. Тим більше, що офіційні джерела навряд чи будуть розкидатися направо та наліво цінною інформацією в процесі розслідування. Кінець кінцем, кожен повинен займатися тим, що вміє робити найкраще. От тільки відчуття страху тепер важко кудись подіти. І картинку з моторошним сяйвом, яке перетворило околиці Вінниці на Шпіцберген часів полярної ночі, з голови вже не викинеш.

Ось вам і глибокий начебто тил.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!