Ті, що танцюють на кістках. Про маловідомі сторінки українських голодоморів

Страшні часи / Getty Images

У день пам’яті жертв голодомору треба перш за все поминати цих самих жертв. Ця річ є настільки очевидною, що її розуміє і першокласник. З очевидністю інших речей справи, нажаль, складаються не так просто.

Так сталося, що пересічного гречкосія протягом десятиліть водили манівцями в кращих традиціях навіть не Мойсея, а Івана Сусаніна. І вийшло так, що в розпал перебудови, коли нібито стало можна говорити про все, середньостатистичний українець знав про геноцид трохи більше ніж нічого.

Давайте вже говорити відверто – навіть зараз, коли все вже розказано та доведено, чимала кількість громадян України заперечує факт цілеспрямованого ГЕНОЦИДУ або любить стверджувати, що кляті пропагандисти роблять з мухи слона. Іноді в їхніх словах навіть простежується певна логіка, як не дивно. Скажімо, у деяких регіонах Росії та Казахстані років вісімдесят тому теж траплялися голодні зими та весни, якщо вірити офіційній документації. Але в цілому, вибачайте, це порівняння свині з конем. Піднімати цілину у казахських степах почали лише за часів Микити Хрущова, а до того республіка була цілком залежною від союзного центру з продовольчої точки зору. Передбачити тут голод – це все одно, що передбачити опіки шкіри після кількох годин під пекучим липневим сонцем на пляжі.

Україна ж була цілком самодостатньою в плані сільського господарства та харчів. Статус житниці закріпився давно, ще за імперських часів. Але царські сатрапи, на щастя, не брали більше, ніж могли донести до власної комори на власних горбах. Пси сталінського режиму спробували, і їм це на диво вдалося. Хоча чому на диво, якщо навіть німці років десять потому не поводили себе у більшості окупованих українських сіл настільки агресивно? Та й що з тих німців візьмеш – вони люди тут зовсім чужі. А під час Голодомору 1932-33 років по різні боки барикад частенько опинялися цілком свої. Говорити про це не дуже люблять навіть сьогодні, але доводиться визнавати, що подібні зрадники-манкурти все ж існували. Й було їх чимало.

Є, однак, трагічні сторінки історії, які прочитало надто мало людей. Голод у радянські часи траплявся не лише у тридцяті роки. Бабуся Гриця Яковича, уроджена чешка, після другої світової війни змушена була повільно мандрувати зі своєю родиною зі сходу на захід аж до Наддніпрянщини. За час цих мандрівок вона натрапила аж на два подібних катаклізми. Перший є більш-менш відомим, оскільки тему всеохоплюючого голоду у західних областях України у період з 1946 по 1947 роки іноді все ж підіймають, нехай частенько і за принципом "чую дзвін, та не знаю, де він". Про другий – наддніпрянські муки середини 50-х – зараз навіть місцеві краєзнавці пригадають небагато.

Життя на Закарпатті у другій половині сорокових років багато чому навчило бабцю. Вже на старості літ вона якось побачила по телевізору якогось кухаря-іноземця, що готував салат з кропиви і видавав цю страву за екзотичну. Побачила і жартома почала сваритися – це, мовляв, для вас, бусурманів, екзотика, а ми років шістдесят тому могли з цієї кропиви приготувати перше, друге, третє і компот! І справді, людям тоді доводилося в буквальному сенсі харчуватися тим, що росло у них під ногами. Юшка з лободою на столі тоді дійсно була хітом тижня, а то й місяця. Найбільш вправні господині тоді, здається, вивчили цілющі та кулінарні властивості усієї трави, що росла у горах та передгір’ях.

Якщо кризове становище повоєнних років можна було хоч якось пояснити наслідками цієї самої війни (що згадані у другому абзаці персонажі роблять і досі, заперечуючи факт геноциду), то причиною голодних та неврожайних часів на Наддніпрянщині вже після смерті Сталіна був виключно людський фактор. Через прорахунки героїчних червоних стратегів купа народу у селах та селищах по обидва береги річки від Верхньодніпровська і аж до самого Запоріжжя восени 1953-го не те що без хліба лишилася – навіть капусти до борщу не було майже. Наступного року усе повторилося, нехай і у менших масштабах. На щастя, Дніпром в той час плавало чимало суден, які хоча б частково, але забезпечували бідолашних селян необхідним провіантом.

Згадувати про це було не прийнято навіть у перші роки незалежності, оскільки прийнято було вважати, що Маленков на контрасті навіть із Хрущовим (не говорячи вже про Сталіна) дійсно був "хорошим вождем". Але останнім часом подібні історії починають спливати на поверхню одна за одною, що в принципі є добрим знаком. Це можна вважати ще одним позитивним наслідком Революції Гідності – українці хоча б частково почали розбиратися у власній історії.

А любителям потанцювати на кістках варто нагадати лише про одне: історія рано чи пізно розставляє усіх по місцях. Так що добре подумайте, перш ніж почати черговий танок.

Вічна пам’ять жертвам Голодоморів і вічна кара їх організаторам!

Матеріал вперше опубліковано на БЕЗ ТАБУ у листопаді 2016 року.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!