Синдром каченяти. Як культ міцних господарників шкодить українському суспільству

24.11.2016, 16:45
Синдром каченяти. Як культ міцних господарників шкодить українському суспільству - фото 1

Чому ставка на керівників радянського штибу замість справжніх менеджерів змушує виборця страждати.

Коли ви вкотре малюватимете портрет типового представника біологічного виду soveticus vulgaris, не забудьте додати одна важливу рису. Подібні персонажі за часів радянської влади звикли до того, що керівництво різних рангів зробить за них усе. Найбільше тоді поважали таких собі "міцних господарників", які любили пафосно узятися за вирішення нагальної проблеми в стилі "ленінської колоди". Робити щось корисне насправді було необов’язково. Головне – засвітитися у правильному місці перед потрібними людьми.

Якщо бути стовідсотково відвертим, то виникнення подібного культу мало цілком серйозне підґрунтя. Візьмімо для прикладу хоча б закрите у часи «відлиги» та «застою" чималеньке індустріальне місто, яке звалося тоді Дніпропетровськом. Як вже неодноразово зазначалося, системоутворюючим підприємством тоді був Південний машинобудівний завод. Якщо рахувати не лише Південмаш, але й супутні підприємства, виходило, що працювали там ледве не 15 відсотків населення майбутнього мегаполісу. Але з інфраструктурою справи були зовсім кепські – село селом, якщо вже висловлюватися максимально просто.

Дніпропетровськ Макарова - фото 23236
Дніпропетровськ Макарова

Олександр Макаров пропрацював на Південмаші 38 років, з них 32 – на керівних посадах, спочатку головним інженером, а потім директором. У місті, якого не було на більшості радянських мап, керівник оборонного підприємства дуже часто мав навіть більшу владу, ніж перший секретар міськкому КПРС. За чверть століття "одноповерхова Наддніпрянщина", що оточувала завод з усіх боків (територія там дійсно чималенька, можете подивитися на мапі та переконатися), майже зникла. На її місці виросли сучасні для тієї пори житлові масиви та квартали. Модернізація системи громадського транспорту, будівництво величезного спортивного комплексу – директор працював на покращення умов життя своїх підлеглих як міг і нібито зі спокійною совістю пішов на пенсію восени 1986 року.

Знаєте, у чому насправді була біда? Подібні керівники що у радянські часи, що сьогодні є дуже рідкісним крамом. На замовлення таких, вибачте, не роблять. Але місцевий електорат так і не зрозумів цього. Подивіться хоча б, за кого голосують раз за разом на місцевих виборах мешканці тих мікрорайонів і кварталів, які виросли на рівному місці за чверть століття володарювання Макарова. Здається, що навіть сам Господь Бог програє тут черговому сивому пролетарію, який пропрацював на заводі років сорок і мріє про повернення славних часів. Мріє так само, як і його виборці, до речі.

Запоріжжя обрало популіста й тепер не знає, що робити - фото 23235

Запоріжжя обрало популіста й тепер не знає, що робити

Канонічним прикладом поєднання звичок та хворобливої ностальгії зараз є сусідній обласний центр – Запоріжжя. Десь на Хмельниччині персонаж на зразок Володимира Буряка – головного інженера Запоріжсталі, який під час передвиборчої кампанії запам’ятався хіба що невмінням зв’язувати слова у речення та відсутністю бодай якоїсь реалістичної програми – навіть на вибори б не пішов, не говорячи вже про перемогу. А тут він у другому турі з суттєвим відривом переміг свого опонента Миколу Фролова. І переміг зовсім не тому, що суперник представляв правлячу партію, яку на Лівобережжі дуже не люблять. Просто левова частка електорату придумала для себе протиставлення "нашої людини, яка знає, що таке працювати в три зміни" і "вшивого інтелігента" (здавалося б, до чого тут полум’яний спіч міністра культури). Звідси і результати, власне кажучи.

Правда в тому, що за рік у житті міста не відбулося якогось суттєвого покращення. Деякі запоріжці навіть із заздрістю заглядають до сусідів, які і внутрішньоквартальні дороги почали ремонтувати вперше за часи незалежності, і електротранспорт почали закуповувати новий, думаючи про людей з особливими потребами та необхідністю економити, і ще багато чого надумали робити. Навіть проблему з постачанням електроенергії до вищезгаданих кварталів та мікрорайонів навколо Південмашу, закладену ще на етапі проектування (а ви думали, що за часів Макарова все було ідеально?), обіцяють вирішити! Звичайно, до цього покращення доклали руку і члени "команди Резніченка", яку правильніше було б називати командою Голика без усяких лапок, і громадські активісти. Але й міським головою тут нарешті обрали не міцного господарника. Хоча заради справедливості варто визнати, що два-три роки тому Борису Філатову найбільше пасувало саме це визначення. Дехто навіть зазначав, що народному депутату не годиться особисто вкручувати у під’їздах лампочки та контролювати ремонт ліфтів. Проте час поки що розставляє усе по місцях.

Мешканці Запоріжжя, що проголосували за Буряка, просто не мають сміливості визнати помилковість свого вибору. Навіть під час кухонних посиденьок про це не балакають, а про якісь публічні прояви невдоволення і говорити не варто. Постійна ставка на керівників радянського штибу – одна з важливих ознак зони комфорту, з якої вікова категорія 45+ не думає виходити. І в цьому плані міста і селища Лівобережжя, нажаль, схожі зазвичай немов дві краплі води.

Тож сю скелю нам ще лупати і лупати, пані та панове.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Публикации
Загрузка...