Яким чином тримається за владу російська політична еілта, чому Захід слабко реагує на російські провокації у світі та коли закінчиться війна на Донбасі.
У статті Russia's Art of War, журналіст Майкл Цецір, аналізуючи російську агресію в Грузії, Україні та Сирії, приходить до висновку, що у Кремлі таким чином хочуть показати Росію сильнішою та важливішою, ніж вона є, для того, щоб зберегти підтримку населення РФ.
Редакція Без Табу публікує скорочений переклад статті.
РОСІЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ВІЙНИ
"Війна є продовженням політики іншими засобами", - зазначив прусський військовий теоретик Карл фон Клаузевіц у своєму класичному трактаті про війну. Цей вислів точно відображає зовнішньополітичну стратегію Росії
Взяти хоча б схильність президента Росії Володимира Путіна до "гібридної війни" або поєднання традиційних військових методів маніпуляції інформацією для отримання стратегічної вигоди. Багато в чому вторгнення Москви у Грузію, Україну та Сирію мають признаки «аксіоми» Клаузевіца, хоча і зі своєю «родзинкою».
Для Клаузевіца війна була просто ще одним способом для досягнення конкретних стратегічних цілей, таких як безпека, які не могли бути інакше реалізуватись. А війни Росії в Грузії, Україні і Сирії були військовим вираженням бажань російського уряду, спосіб показати її претензії на статус наддержави. У всіх трьох випадках інтереси Росії були мізерними, якщо не нульовими, проте, їх метою було, в першу чергу продемонструвати, як для внутрішньої, так і міжнародної аудиторії, що Росія - це велика держава глобального значення. Для Кремля війна - можливість показати себе на міжнародній арені.
ЗМІШАНІ СИГНАЛИ
Після закінчення "холодної війни" Росія послідовно прагне позиціонувати себе рівною із США і НАТО — іноді в якості партнера, а іноді і в якості конкурента. Тривожність цього моменту вперше проявилась із словами Путіна в 2005 році, що "розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття". Вже у 2015 році російська стратегія національної безпеки виявилась пронизаною словами про важливу роль Росії у вирішенні глобальних криз, і демонструє ключовий національний інтерес "перетворення Російської Федерації на світову державу" (хоча справжні світові держави - США та Китай, навіть не згадують Росію як стратегічного партнера у офіційних документах – ред.).
Стратегічні наміри Росії викриваються у серпні 2008 року у раптовій війні з Грузією, яку почали з метою відбити промосковську бунтівну провінцію Південна Осетія. Російські війська швидко втрутився, щоб захистити своїх «перспективних партнерів», рішуче видавлюючи грузинів з їх території. ЄС у доповіді звинувачували в п'ятиденній війні обидві сторони, але спочатку ще зазначалось, що Грузія першою відкрила вогонь. Це була перша військова операція Російських військ після Афганістана.
Вже 10 серпня грузинські війська відступали з Південної Осетії, а російські відкрили другий фронт в Абхазії, ще одному промосковському регіоні. За два дні відбулась висадка в Поті, а потім – взяття під контроль захоплених територій.
Фактично російська мета - відбити наступ грузинських військ в Південній Осетії - була досягнута відносно швидко, але Москва зробила «контрольний постріл». Насправді, розширення російського військового конфлікту в Абхазії і не мало впливу на результат війни. З російської точки зору, Грузія була зручним полігоном для демонстрації російської військової потужності — гарна можливість для Москви використовувати сучасну амуніцію для війни, щоб продемонструвати свою силу світу.
Сирія відкриває нові перспективи в проведенні такої «політики». Москва стверджує, що вона втручається у справи Сирії з метою боротьби з тероризмом, але це твердження непереконливе. Росія, звичайно, не застрахована від Ісламістського войовничого тероризму. Але Сирія, для російського уряду, була менш джерелом загрози, ніж запобіжним клапаном від повстанських рухів на Північному Кавказі. Тепер Сирія вже слугує глобальною «вітриною» для російської влади, а не стратегічним партнером Кремля.
Росія офіційно воює в Сирії з 2015 року, але активна російська військова допомога сирійському режиму почалась ще в перші дні громадянської війни. Протягом цього часу Росія кілька разів скорочувала і збільшувала «контингент» військових у Сирії. Останнє «скорочення» було приурочене до від'їзду багатостраждального авіаносця «Адмірал Кузнєцов», який сам по собі не мав військового значення для подій, і був рекламним трюком російської оборонної промисловості. Ці розширення і зменшення російського участі, мали б зміцнити претензії Москви на статус великої держави.
В Україні теж переслідувались «грандіозні» ідеологічні чи військові проекти – такою була "Новоросія", - спроба створити єдину проросійську державу з українських територій, які будуть повністю в підпорядковані Росії і слугувати більш важливій загадковій меті російської влади. Як і в Сирії, і в Грузії, російський уряд використовує війну з Україною, в першу чергу, як засіб отримання відповідної вітчизняної та міжнародної думки, а не територіальної або військової вигоди: перемир'я приходять і йдуть, тільки щоб знову бути порушеними російськими силами для отримання нової вигоди.
У всіх трьох конфліктах, стратегічні дивіденди Росії були набагато більш символічними, ніж конкретними. З точки зору військових результатів, операції багато в чому неоднозначні, але вони успішно створюють у світі образ сильної Росії. Звертаючись до традиційної формули про гібридну війну, яка перевертає все з ніг на голову, останні російські військові операції стали доповненням до інформаційної війни — елементу військової кампанії, а не навпаки. І основною інформаційною темою у всіх трьох військових кампаніях стало відродження Росії як великої держави.
БЕЗ ЛОГОТИПУ
Часткова участь США і ЄС в цих конфліктах означає стратегічну байдужість , бажання зберегти традиційні міждержавні норми, і показує їх як слабких гравців на міжнародній арені. В той час як, відносно слабкій, але більш мотивованій Росії вдалося позиціонувати себе в якості регіональної держави, набагато завищивши справжню економічну чи військову міць.
Цей новий російський бренд, «гібридна війна», поєднує в собі військову і символічну мету, навряд чи припиниться на Сирії (чи Україні – ред.). З російською економікою, яка перебуває у важкому стані, Москві частіше треба використовувати військові операції, щоб зміцнити свій імідж у світі й політичну підтримку всередині країни. Поняття про національну велич, на відміну від процвітання, - новий основний «соціальний контракт» Кремля. У 2014 році опитування російської неурядової організації "Левада-центр" з'ясувало, що 68% росіян бачать свою країну наддержавою — вперше з моменту розпаду СРСР.
Російська військова інтервенція, як правило, трактуються в західних столицях як тактичні можливості, якими Москва вирішила скористатись, поки Захід відволікся. Але навіть якщо російські заходи не завжди переслідують конкретні стратегічні завдання, у них є загальна ціль – показати, зо майбутній російський авантюризм не тільки ймовірний, але й бажаний. Розуміння цієї логіки дасть можливість для інших країн побачити, наскільки Росія може бути збентежена або злякана у разі поразки. Якщо російські цілі символічні та зосереджені на подачі інформації, зрозуміло, що вони будуть найбільш агресивно заперечуватись офіційною владою.