«Євгеніка» Нищука. У чому помилився міністр культури

Інколи краще мовчати / прес-служба мінкульту

Без Табу пояснює, чому не варто розчісувати всіх одним гребінцем, як це зробив напередодні міністр культури та герой Майдану Євген Нищук.

Коли міністр культури Євген Нищук завів мову про знищений генофонд, він припустився кількох суттєвих помилок. І головною помилкою було зовсім не вживання слова "генетика" там, де вживати його було абсолютно не варто. Справа в тому, що пан Нищук у кращих традиціях українського (і не лише українського) політикуму провернув непристойну маніпуляцію зі статистичними даними. Причому є ризик, що даних цих він на власні очі ніколи не бачив.

Якщо людина на правах політичного діяча намагається розчісувати всіх одним гребінцем, то вона хоча б має тримати за пазухою докази правомірності подібного розчісування. Одна справа, коли громадян України за місцем проживання і народження палко намагається поділити підстаркуватий галицький графоман-полонофіл Юрій Винничук – там вже, нажаль, пробивається назовні маразм рівня Михайла Задорнова. Можна або посміятися, або поплакати, але точно не сприймати ці слова всерйоз. А от коли член уряду дозволяє собі прямо натякати на те, що на Донбасі та Запоріжжі фактично не лишилося етнічних українців, то це вже, знаєте, перебір за усіма статтями.

Пряма мова. Слова Євгену Нищуку

Звичайно, в чомусь пан міністр частково правий. У перші роки справжньої більшовицької влади на українські землі дійсно завозилося чимало "корінних мешканців північних широт". Причому завозити їх почали ще до Голодомору – скажімо, на будівництво Дніпрогесу, для якого місцевих людських ресурсів просто б не вистачило. Це безумовно вплинуло на великі міста Лівобережжя. Якщо у Катеринославі часів юності Валер’яна Підмогильного на вулиці ще можна було регулярно почути українську говірку (іврит, до речі, також), то надалі у міжвоєнний період почалася системна русифікація. Кількість, так би мовити, витіснила якість.

"Велике переселення"

Більше того, вже після Другої світової війни на Лівобережжі почали з’являтися абсолютно штучні за своєю сутністю міста, які заселялися ВИКЛЮЧНО вихідцями з Вологодської, Псковської та Новгородської областей, Карелії та інших здебільшого північних регіонів Росії. Одразу можна згадати два канонічних приклади – колишній вже Комсомольськ (нині та , сподіваємось, назавжди - Горішні Плавні) і Першотравенськ, до якого, схоже, нікому нема діла (агов, пане В’ятрович?). В обох випадках населені пункти виростали поруч із місцями, де вистачало корисних копалин, людей сюди так само завозили як робочу силу (раз) та для подальшої русифікації УРСР (два). Не дивно, що після переїзду вони намагалися зберегти притаманні їм мовні та культурні традиції (чи їх відсутність).

Якщо на Полтавщині з роками приїжджі зуміли так чи інакше змішатися з місцевим населенням, то на Дніпропетровщині дійсно утворився заповідник "суворої північної Росії". Місцева молодь після закінчення школи їхала навчатися переважно до Донецька, оскільки батьки ще з малих літ доносили до нащадків "правду" – на захід від Павлограду живуть лише "бендери та фашисти". Люди з навколишніх сіл у Першотравенську прижитися не могли зовсім через "національну ознаку". І досі тут можна почути нехарактерну для наших країв вимову звуку Г, неначе ти не на українському Лівобережжі знаходишся, а десь у Тосно чи Петрозаводську. Російські прапори, почеплені на малі архітектурні форми два роки тому, нікого в принципі не дивували, як і бажання "українців у четвертому поколінні" підзаробити на окупованих територіях.

Але при цьому пан Євген Нищук чомусь не згадав чимало позитивних моментів. По-перше, на тій самій Дніпропетровщині чи то пак – Січеславщині є Вільногірськ, так само заснований на порожньому місці в часи хрущовської відлиги. Але тут на відміну від Першотравенська з українською сутністю все гаразд – мабуть, географічна близькість П’ятихаток та Верхньодніпровська дається взнаки. По-друге, шановний міністр зовсім забув про сотні наддніпрянських селищ та сіл, які лишилися на всю голову українськими навіть після сімдесяти років радянської влади. Стосується це перш за все місць козацької слави, але і значно нижче за течією, на Херсонщині, з культурною свідомістю швидше все добре, ніж погано – автор сам переконався в цьому позаминулого року.

Взагалі, головна проблема міністерства та його очільника в тому, що вони жодним чином не займаються популяризацією саме української культури та історії. Якщо вже говорити про запорізькі поселення, то можна пригадати хоча б Капулівку, де був похований кошовий отаман Іван Сірко. Якби на нашому місці опинилися чехи чи фіни, то селище давно б вже стало одним з провідних туристичних об’єктів регіону. Але у наших політичних та культурних діячів сил, нажаль, вистачає лише на повні ненависті промови на адресу клятого Кремля, який завіз на українську територію мільйони "руссо турісто". Трясця, ми вже дожилися до того, що Сорочинський ярмарок з культурного явища перетворився на чергову барахолку з турецьким шматтям, де бастурму легше знайти, ніж канонічні полтавські галушки!

Дехто говорить, що Нищук повинен вибачитися за свої слова (це сталося по обіді), якщо він є порядною людиною. Але самих лише вибачень замало – потрібно чимало попрацювати задля того, щоб українці бачили реальну картину. І стосується це не лише міністерства культури. Кінець кінцем, скотитися до риторики а-ля Винничук легко, а от як потім назад усе вигрібати?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!