Робота над помилками. Чому скасування «закону Савченко» – надзвичайне диво

На тижні Верхова Рада зганьбила себе провалами в голосуваннях по справі Януковича та медичній реформі, але був і позитив - відміна «закону Савченко».

Колись давно, під час традиційних розмов на кухні, хтось у відповідь на півгодинні скарги та розповіді про злиденне життя міг отримати «цінну» пораду – звернутися до парламенту, нехай вони вирішать нагальні проблеми. За секунду усі реготали, бо розуміли, що Верховна Рада не прийматиме законів, написаних виключно під одну конкретну особу. Але два роки тому раптово виявилося, що досконалість не має жодних меж. Якщо людиною, заради якої можна переступити через принципи та традиції, є номінальний очільник виборчого списку відомої партії, то чому б дійсно не переписати історію?

«Закон Савченко» за майже півтора року дії наробив значно більше шкоди, ніж добра. Це вже визнала навіть частина його авторів. Андрій Кожемякін, наприклад, почав каятися ще минулого року, коли заявив, що ухвалювати законопроект в листопаді 2015-го довелося під тиском форс-мажорних обставин. Саме тоді Надія Савченко розпочала голодування і цілком могла загинути – тоді в Україні подібний крок бранки сприйняли надто вже близько до серця. Хто ж міг передбачити, що переживання ці виявляться не те щоб даремними, але досить недоречними у віддаленій перспективі?

З юридичної точки зору це був випадок, коли двері не можна відчинити трошки – або вже повністю, або не відчиняти зовсім. Влада тоді обрала перший варіант, не думаючи про наслідки. Фактично адвокати, що захищали винних у скоєнні не надто тяжких злочинів, отримали можливість розігрувати майже безпрограшний розклад, оскільки день перебування у слідчому ізоляторі фактично став рахуватися за два. Пощастило і засудженим у давні часи: вони вийшли на волю значно раніше, ніж очікували. Стосувалося це, щоправда, лише тих, чиї справи розглядалися аж надто довго. Хто з них тоді міг знати, що пересидіти в СІЗО буде на краще?

Як би скептично загал не ставився до вітчизняних силових структур, але тоді багато хто погоджувався з думкою МВС та генеральної прокуратури. Заступник генпрокурора Олег Заліско, наприклад, неодноразово наголошував на тому, що виконання норм закону призведе до підвищення рівня злочинності не лише в певних регіонах, але й в Україні в цілому. Що ми бачимо зараз? У статистичних зведеннях за старою міліцейською звичкою подаються досить оптимістичні цифри, особливо з урахуванням того, що певна кількість звернень постраждалих громадян традиційно лишається без належної реакції правоохоронців. Але у порівнянні з позаминулим роком загальна картина дійсно погіршилася.

Кінець кінцем, подивіться, як вчора голосували народні депутати за скасування закону. Здавалося, що півтора роки тому вони продемонстрували дивну несинхронність та незлагодженість дій – коли треба було рятувати колегу, вони зібрали лише 255 голосів, хоча начебто мало бути більше. Але 18 травня голосування по-справжньому було на межі зриву. Для провалу не вистачило лише того, щоб бодай двоє народних обранців в потрібний момент вийшли покурити, попоїсти або зайнятися вирішенням інших особистих справ. 227 голосів – показник критичний, нехай і прийнятний з точки зору підсумкового результату.

Питання в тому, що «закон Савченко» був неймовірно вигідним для самих депутатів. Візьмімо за приклад історію Олександра Єфремова, який нібито нидіє серед чотирьох стін у Старобільському СІЗО, а насправді (якщо вірити надійним джерелам) мешкає вдома у начальника виправного закладу. Адвокати колишнього луганського царька недарма намагалися з усіх сил затягнути хід судового процесу – чим пізніше оголосять обвинувальний вирок, тим менше їхній клієнт пробуде за ґратами. Зараз цей розрахунок, на щастя, не спрацює. Але може статися те, про що підозрювали деякі скептики ще після переведення Єфремова з Києва на Луганщину: одіозному махінатору та щонайменше ідейному натхненнику створення так званої «ЛНР» можуть просто організувати втечу.

Цілком очевидно, що однопартійці в’язня неохоче голосували за скасування недолугої законодавчої норми. Точніше, здебільшого не голосували або взагалі були відсутніми. Також зрозуміло, що з такими темпами найближчим часом не варто чекати жодних адекватних виправлень до КПК у редакції Андрія Портнова. Ви уявляєте, який опір чинитимуть цьому деякі політичні сили та окремі політичні діячі? Ці люди точно знають, що рано чи пізно гарантовано впадуть з шаленої висоти, і дуже не люблять, коли хтось прибирає заздалегідь підстелену ними соломку.

Цікаво, що сама Надія Савченко вважає названий на честь неї закон ледве не ідеальним: мовляв, несправедливо засудженим ці поправки дійсно йдуть на користь, а справжніх злочинців треба засуджувати до значно більш суворих термінів ув’язнення. Деіякі, звичайно, охоче аплодуватимуть такому формулюванню. Але правда в тому, що популістськими промовами та обіцянками можна хіба що прокласти дорогу до пекла. Для себе чи для країни? Питання цікаве та дискусійне.

Головне, що помилку півторарічної давнини все ж вдалося виправити. Ну, а приводів згадувати про колись героїчну льотчицю, мабуть, не буде ще довго. Принаймні, хочеться на це сподіватися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!