Простір провокації. Кого катуватимуть російським контентом?

24.10.2016, 16:00
Війна гібридна, зброя - теж - фото 1
Війна гібридна, зброя - теж

Поки на державному рівні заборони російських телеканалів і перевірки проросійських не мають того ефекту, на який очікували – бо «на місцях» громадянам доводиться давати ладу із цим питанням самотужки.

Минулого тижня у Дніпрі, який називають колискою Революції Гідності, бійця АТО та його друга-волонтера побили у кав’ярні за спробу трохи очистити місцевий інформаційний простір. У кав’ярні ввімкнули і не хотіли вимикати російський телеканал, після прохань і зауважень все завершилося бійкою.

Відвідувачі говорять, що канал транслював новини, адміністрація закладу - ще це була гумористична програма без жодної пропаганди. Але, напевно, у деяких випадках алергію викликає вже один логотип у кутку екрану.

Спочатку зауважили, що є різниця – чи транслювали програму у кабельній мережі (де канал мав би бути забороненим), чи через супутникову антену (і тоді про якісь законодавчі заборони не йдеться). Керівництво закладу взагалі стверджувало, що програма була записана на флешці. Це ще один нюанс, з яким ми ще будемо неодноразово стикатись: заборонити російський контент «у реальному часі» можна, але невідомо, скільки ще тягтиметься шлейф із того, що накачане з мережі.

Під час обговорень цього конфлікту була і версія щодо конкурентів та спроби рейдерства: мовляв, ця історія може сильно зіпсувати репутацію закладу. Але насправді невідомо, наскільки сильно – бо навіть назва кав’ярні не фігурувала, дивний якийсь чорний піар.

Більше цей кейс може знадобитись зовсім іншим людям: тим, хто зацікавлений у дестабілізації у прифронтових та прикордонних областях. Що може бути простіше, ніж увімкнути у кав’ярні російське телебачення, коли там сидять люди у камуфляжі. І тоді вже додаткові опції, які корегуватимуть сценарій – наявність у цих людей зброї, психологічний стан. А навряд чи хтось досліджував, чи всі реабілітаційні центри, що працюють із посттравматом, налаштовані на допомогу, а не на програмування і створення із клієнта такої собі бомби уповільненої дії. Коли у деяких ситуаціях достатньо як мінімум навчити одному: тримай себе в руках, не ведись, це все провокація.

Кілька конфліктних історій за участі бійців та цивільних вже трапились у минулому році, але тоді все обійшлося вибаченнями чи їх відсутністю, але хоча б без стрілянини. У одну зі столичних кав’ярень, наприклад, не хотіли пускати бійця у камуфляжі, бо він нібито заважав би іншим відвідувачам відпочивати. У таких ситуаціях, вихід, мабуть, один, і до нього прийдуть так чи інакше обидві сторони, якщо вже не можуть одне одного зрозуміти навіть без втручання якихось провокаторів. Рано чи пізно, ті, хто був на війні і на Майдані, і ті, хто там не був, утворять два таких собі взаємно ізольованих простори, гетто, принаймні там, де це можливо. Разом їздитимуть у транспорті, куди дінешся – але відпочиватимуть у різних місцях. І одні періодично тікатимуть від інших, кілька днів потинявшись столичними вулицями. Бо посттравмат – це не завжди серйозна психологічна травма, за розповідями «дітей війни» (не плутати з пільговою категорією) – це коли в тебе забрали сіль і перець і сказали: їж тепер оцю прісну гидоту. І що робитиме нормальна людина? Шукатиме сіль і перець.

Щодо зіткнень із мирною реальністю у громадському транспорті, то таких історій вже було і ще буде, напевно – умов більш ніж достатньо. Кілька обласних центрів вже заборонили на місцевому рівні, наприклад, шансон у маршрутках. Абстрагуватись від такого саундтреку важко навіть людині у нормальному психічному стані (хоча доволі часто на швидкості більш-менш пристойною видається якась музика, яку «у статиці» ніколи би не слухав). Але це навіть більше про сприйняття балансу спільного і особистого простору. Ці ментальні відмінності можна спостерігати навіть у нашій країні, але у просторі, заповненому якоюсь критичною масою іноземців – наприклад, у хостелах. Кімната на десятеро людей – здавалося би, пекло для інтроверта. Але там усі якось займаються своїми справами, кожен на своєму клаптику, окресленому якимось невидимим кордоном – і ніхто нікому не заважає. То ж і у маршрутці є варіанти. Кожному ввімкнути своє улюблене у навушниках, а водію, щоб не заснути, пити більше кави, наприклад. Або взагалі після медогляду не виходити на рейс із недосипом, бо йому людей везти.

У водіїв міжміських автобусів, крім того, ніхто ж не буде конфісковувати стратегічний запас російських серіалів. І тим, кому треба якось добратися з Донбасу додому через півкраїни, доведеться триматися з останніх сил. Або проводити у салоні автобусу референдум. Окреме питання – навіщо серіали дивитися взагалі, без огляду на країну-виробника, та ще й у дорозі, коли стільки всього за вікном. Але то вже суб’єктивне.

Ще одна потенційно конфліктна комбінація – пільговий проїзд, чи то самих бійців, чи інших пільговиків, за яких бійці, наприклад, захочуть вступитись. Таку функцію році десь так у 2004-му у Львові виконували студенти. Стареньких бабусь та дідусів у маршрутки саджати не дозволяла релігія – вони просто не зупинялися. Молодь «автостопила», а потім буквально закидала пасажирів у салон, і дітися водіям вже було нікуди.

У тому ж таки Львові задовго до того суспільного напруження, яке ми маємо зараз, ще у 2000-му, один із світоглядних конфліктів завершився трагічно. Композитор Ігор Білозір помер у лікарні після побиття молодиками, нібито через те, що співав українські пісні заважав їм слухати шансон на відкритому майданчику кав’ярні. Один із нападників, до речі, був військовим контррозвідки. Після цього обурений натовп навіть пішов по кав’ярнях, вимагаючи вимикати російську музику.

За останні ж два роки циклон посттравмату простягся від Донбасу аж на Захід, а циклон національної свідомості – із Заходу майже на Донбас. Як захочуть використати ці гримучу суміш – побачимо.

Без Табу
Публикации
Загрузка...