Para bellum: Навіщо окупанти збільшують військову присутність в Криму

Росіяни готують нову війну?

Автор Без Табу задається питанням – для чого Росія збільшує військовий контингент в окупованому Криму, констатує його наступальну суть та вважає це підготовкою росіян до українських виборів 2019 року.

Зазвичай заведено вважати, що держава-агресор зі столицею у Москві (або у Петербурзі, якщо згадувати імперські часи) захоплює сусідські землі за тим же принципом, що й деякі дрібні хижаки вбивають гризунів. Головне – вбити побільше, а з’їдати усіх чи ні – справа геть інша. Не дивно, що території інших держав, окуповані сучасною РФ, рано чи пізно занепадають. Подивіться хоча б на Абхазію, яка за чверть століття з перспективного регіону перетворилася на руїни.

Однак із Кримським півостровом все вийшло інакше. Ще чотири з половиною роки тому, коли ворожі війська у камуфляжі без розпізнавальних знаків висадилися на південній околиці України, дехто передбачав, що Кремль неминуче розпочне нарощувати тут військову міць. Вторгнення зі східного напрямку відволікло від кримських маневрів не лише простий люд, а й військове командування. На фоні війни на Донбасі Крим став сприйматися типовою «валізою без ручки», надто на фоні порожніх пляжів та занедбаної інфраструктури.

На щастя, окремі пильні очі все ж спостерігали за передислокацію збройних сил окупантів та створенням «непотоплюваного авіаносцю» на суходолі. В першу чергу РФ, звісно ж, керувалася потребою додаткового плацдарму якщо не для атаки на Україну з півдня, то вже точно для відчутного тиску. Логіка була гранично простою, майже за Чеховим: якщо військова техніка розташована поруч з лінією розмежування, то рано чи пізно її застосують за призначенням. І саме тому ЗСУ доведеться регулярно озиратися в бік Чорного моря.

Та перетворення Криму на величезну військову базу, схоже, є наслідком прагнення до більш глобальної мети. Уважно подивіться на карту – в зоні досяжності ймовірного морського бліцкригу перебувають одразу два члени НАТО - Туреччина та Румунія. А ще й Грузія, яку окремі живі та мертві вже кремлівські пропагандисти без жодної іронії давно звуть «штатом Джорджія номер два». Це не просто мілітаризація півострову, а першокласна підготовка до розв’язання Третьої світової війни. Або щонайменше до низки військових провокацій.

На травневу заяву Мустафи Джемілєва щодо розконсервації ядерного об’єкту «Феодосія-13» в урочищі Кизилташ належної уваги майже ніхто не звернув як в Україні, так і за кордоном. А дарма, оскільки згідно останніх чуток окупанти планують завезти до тамтешнього сховища шість нових ядерних боєголовок. Вам досі здається, що Америка заявила про намір вийти з ракетного договору імені Рейгана-Горбачова винятково через панічний напад Трампа? Тоді знову подивіться на карту і порахуйте, скільки членів ЄС та стратегічних партнерів США опиняться в радіусі дії ракетного шантажу, якщо на додачу до боєголовок будуть збудовані пускові комплекси. Повірте, пальців обох рук не вистачить.

Росія визнає, що роками порушували міжародні договори, зокрема ракетний договір 1987 року

З цього ракурсу навіть утворення «нового Чорнобилю» в Армянську набуває неочікуваного сенсу. Адже увесь периметр півострову щедро «засівався» ворожою артилерією, починаючи з 2014 року. Десь, як у Керчі чи порту Севастополя, розташовані хіба поодинокі зенітно-ракетні комплекси. В інших точках присутні повноцінні берегові батареї, а у Сімферополі для 8-го окремого артилерійського полку довелося створювати нову військову частину. Чим менше свідків військових злочинів, тим краще для військових злочинців. Саме тому заводу «Титан», що досі належить Дмитру Фірташу, без жодних докорів сумління дозволяють отруювати довкілля – мовляв, хто не помре внаслідок повзучої хімічної атаки, той точно захоче звідси поїхати. Дуже символічно, що українська делегація надала в ООН дані щодо мілітаризації півострову напередодні Міжнародного дня запобігання експлуатації довкілля під час війн та збройних конфліктів.

Про очевидні явища на кшталт збільшення військового контингенту можна було б не згадувати зайвий раз, якби не показові цифри. У доокупаційні часи в Криму перебувало 12,5 тисяч військовослужбовців. Цих сил цілком могло вистачити на відбиття спроб окупації, якби не зрадництво. Станом же ж на вересень 2018 року тут перебуває 31,5 тисяча окупантів зі Збройних сил РФ, а в майбутньому їх лише більшатиме, якщо світовою спільнотою не буде вжито відповідних заходів. Це схоже на очевидну підготовку до нападу, а не формування редутів.

Якщо ж згадати про регулярне підтягування військової техніки РФ до Білорусі в район «кордону трьох держав» та активність «відпускників заднім числом» на Донбасі, то варто говорити про очевидну не для всіх облогу України з трьох боків. Саме зараз вона є особливо невчасною, недоречною та небезпечною: в країні наближається час доленосних виборів, релігійна незалежність від Москви з мрії перетворилася на реальність, та й на культурно-побутовому рівні метастази тоталітарного режиму почали витіснятися. У Кремлі не знають іншого способу подавити непокору крім силового втручання, потужність якого посилюється фактором страху.

Звісно ж, сьогодні ми краще готові до ймовірної московської агресії, аніж чотири роки тому. Та не треба забувати про одну важливу деталь: держава-агресор зі столицею у Москві/Петербурзі значних військових успіхів досягала не якістю, а кількістю. Точніше, тонами гарматного м’яса та горами металобрухту. І на чергову хвилю окупації вони ресурсів звично не шкодуватимуть. Адже це може бути остання спроба лихої імперії.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!