Олімпійські варяги: Що змушує українців обирати чужі прапори

Українці на Олімпіади-2018 дають привід говорити не тільки про спорт / Getty Images

Навіщо українські спортсмени відмовляються від Батьківщини, як МОК зробив послугу нашій державі та чому спорт не може бути поза політикою – розповідає спортивний журналіст Іван Вербицький.

Вогні Олімпіади палають все яскравіше. Розіграні перші комплекти нагород - переможці нікого не здивували. Все йде за планом. Президент Міжнародного олімпійського комітету Томас Бах натомість пишається собою. То видно. І то справедливо. Новітній голуб миру. Мабуть, перша людина у сучасному світі, якій вдалося неможливе – бодай на час Олімпіади примирити дві Кореї. Кім-Чен Ин зі своїм південнокорейським колегою, звісно, не братався, але на церемонії відкриття Південь і Північ вийшли під одним спільним стягом. Так само єдиною командою грають дві Кореї в жіночому хокейному турнірі, а дві їхні представниці з різних Корей разом навіть підносили фігуристці Кім-Йон А смолоскипа на передостанньому етапі естафети олімпійського вогню.

Власне, підстави захоплюватися паном Бахом маємо й ми, українці. Свої підстави. Віддаючи очільникові МОК належне за його споджвижництво в корейському питанні, все ж мусимо акцентувати увагу на тій виключній ролі, яку відіграє пан Бах стосовно фальсифікаторів попередньої білої Олімпіади - росіян. Навіть важко уявити, чи можна не знехтувавши юридичними тонкощами, так тонко знущатися з тих, хто грубо потоптався по всіх олімпійських ідеалах.

Тотальні дискваліфікації, заборона на використання національних символів, додаткові відсторонення в період, коли часу на апеляцію не залишається, категоричний бан після рішення Лозаннського спортивного арбітражу – Томас Бах змушує наших запоребрикових друзів бризкати слиною від безсилля і ненависті.

Зрештою, завдяки цим тотальним відстороненням уникнули додаткової ганьби й українці. Маємо трохи менше підстав червоніти. Скажімо, за чемпіонку Сочі фігуристку Тетяну Волосожар. Корінна дніпрянка, вона дивилася на кремлівського карлика з відданністю бродячого цуцика вже після того, як воно вторглося на історичну Батьківщину Тані силами «іхтамнєтов» і зініціювало на Кримському півострові псевдореферендум.

Не допустив МОК до участі в Іграх у Пхьончхані й киянина Владіміра Грігор’єва. Він теж у Сочі був чемпіоном з шорт-треку і бігав з розмальованою у три кольори ганчіркою і двоголовою куркою поверх. Напередодні ж цієї Олімпіади Владімір щиро обурювався, мовляв, російських спортсменів не пускають у Пхьончхан з політичних мотивів. І дійсно, чого то вони так? То ж дві Кореї можуть на час Олімпіади об’єднатися, а дехто так само акурат під головний старт чотириріччя влазить своїм брудним чоботом у Грузію, спровоковує розстріли мирних протестувальників у Києві.

Є ще бобслеїст на ймення Алєксєй Воєвода. У того WADA сочинське золото відібрала і дискваліфікувала довічно. Алєксєй від обурення зі всією своєю простодушністю заявив, що нагороди не віддасть. І додав, звертаючись через пресу до глави комісії МОК Деніса Освальда: «Прієдь ка мнє на родіну і забєрі моі мєдалі!» На «родіну»? У село Калиновиця Варвинського району на Чернігівщині? Чи гаспадін Воєвода зурбанізувався настільки, що вкладає у слово «родіна» ширше значення?

Олена Підгрушна з прапором Батьківщини / Getty Images

Виглядає, що поняття «Батьківщина» у розумінні наших спортсменів справді трохи спотворене. Бо ж не «путін-тімцями» єдиними. Показово, що на церемонії відкриття Олімпіади в Пхьончхані прапори країн несло відразу троє етнічних українців. І лише тернополянка Олена Підгрушна здійняла над головою синьо-жовте полотнище. Народжена в Рівному фристайлістка Алла Цупер крокувала зі стягом Білорусі, а фігурист Олексій Биченко з Києва ніс прапор Ізраїлю.

Немає сумніву: логіка у переїзді цих спортсменів з України була. Цупер на Батьківщині після безмедальної Олімпіади-1998 зацькували рідні чиновники. Зацькували так, що хоч під землю провалися. Зараз так не вміють. Ось Алла й провалилася. У сусідню Білорусь. Виступила за цю країну на чотирьох Олімпіадах і вінчала ті виступи сочинським золотом.

Фігурист Биченко теж у 2009-му переїжджав з Києва до Ізраїлю не від доброго життя. Саме у цей час великі фундатори і зодчі футбольного Євро-2012 знищували єдиний на той час придатний для тренувань фігуристів в українській столиці каток «Крижинка» над НСК «Олімпійський». Фігурне катання, яке в країні було й без того на задвірках, скочувалося в повну невідомість. Перебравшись до Ізраїлю, Олексій відчув людяне ставлення і поступово перетворився на фігуриста топового рівня. Він – срібний призер чемпіонату Європи-2016. На нинішній Олімпіаді Биченко продемонстрував чи не найяскравіший прокат короткої програми серед чоловіків-одиночників у командній першості.

Втім, бентежить інше: неперебірливість цих людей. Так, країни, в яких вони реалізувалися як спортсмени, дали багато. Однак невже нагода жити безбідно затуманює мізки аж настільки, що людина губить різницю між Батькіщиною, місцем, де ти народився, зростав і де досі живе купа твоїх рідних, і місцем, яке дало нагоду працювати і заробляти?

Бо ж є ще така спортсменка як Аліса Агафонова. Ця панянка – родом з Харкова, ніколи вельми талановитою фігуристкою не вважалася і поїхала з України не тому, що була сильно перспективною і в її послугами хтось вельми цікавився. Знайшла собі дівчина через тренера турецького партнера і, не маючи особливих шансів виступати за збірну України, почала представляти Туреччину. Тренувалася пара в Росії, за принципом «головне не перемога, а участь» виступила на Олімпіаді в Сочі.

Все б нічого, але в 2015-му бійці пана Ердоґана збили російського військового літака і, який заблукав по дорозі в Сирію (цим врятували кільканадцять життів). Це спричинило погіршення стосунків між країнами. Дівчинка Аліса, мабуть, такими дрібницями не переймалася взагалі. То був кінець 2015-го, Агафонова зі своїм турецьким партнером жили і тренувалися в Росії, на змагання їздили як турки. Своєю національністю вони не переймалися аж доти, доки товариші Путін і Ердоґан не почали відповідати одне одному принциповістю на принциповість. Можна сказати, що Аліса та її друг Альпер Учар потрапили під гарячу руку. Міністерство спорту Туреччини заборонити своїм спортсменам тренуватися в Росії. Агафонову це обурило, мовляв, шкода, що політика вмішується у спорт.

Так вони, бідолашки, після введення візового режиму між Туреччиною і Росією до Москви й не повернулися. Тренуються в іншого російського тренера, час від часу тішать журналістів з Московії інтерв’ю про «спорт внє політікі», а заодно й відібралися на Олімпіаду, виступлять у Пхьончхані і посядуть там звичне місце в другому десятку.

В когорті «наших ненаших» олімпійців є також двоє реальних претендентів на нагороди. Обоє на попередніх Олімпіадах медалі вже мали і можуть замахнутися навіть на олімпійське золото зараз. Точніше, фристайліст з Радивилова, що на Рівненщині, Антон Кушнір вже був найсильнішим у Сочі. Нині він може стати першим в історії дворазовим олімпійським чемпіоном в акробатиці. Для Білорусі. На п’єдестал червоно-зеленим стягом він вже виходив. Можна не сумніватися, що при відповідній пропозиції вийде з ним і на стадіон.

Новий білорус Антон Кушнір

Фігуристка Альона Савченко родом з Обухова на Київщині. Разом зі Станіславом Морозовим Альона у 2000-му стала чемпіонкою світу серед юніорів, а в 2002-му виступила під українським прапором на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті. Після того пара розпалася і Савченко виїхала до Німеччини, де почала виступати в парі з Робіном Шелкови. Тривалий час цей дует вважався одним з найсильніших – виграв п’ять чемпіонатів світу, чотири чемпіонати Європи і бронзові нагороди на Олімпіадах 2010-го і 2014 років. Після Ігор у Сочі Шелкови завершив кар’єру, а Альона почала виступати в дуеті з на п’ять років молодшим, 29-річним Бруно Массо. Нова пара виграла бронзу і срібло двох останніх чемпіонатів світу, а також дві срібних нагороди на Євро 2016 і 2017 років. На Олімпіаді в Пхьончхані Савченко і Массо – фаворити турніру спортивних дуетів.

Показово, що з усіх вище перелічених вірності новій Батьківщині не проявляла лише Альона. Показово, бо лише Німеччину серед усіх цих країн можна назвати країною справді цивілізованою. Проте наша фігуристка поїхала туди не очікуючи на піклування вождів, а тому, що це країна можливостей. Тому, що там був кваліфікований тренер Інґо Штойєр і гарні умови для тренувань. А в решті Савченко залежала лише від себе і свого партнера. Перемагали – заробляли. Ні – не очікували, що держава обдарує маною небесною лише тому, що вони спортсмени.

Іван Вербицький, спеціально для Без Табу

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!