Автор Без Табу пояснює, чому на карті України досі лишаються назви, пов’язані з іменами сталінських посіпак, та підказує як виправити цю дошкульну помилку.
За двадцять шість років Незалежності пересічний українець усвідомив одну прописну істину: якщо політики починають демонструвати бажання зробити щось епохальне, то виборів лишилося чекати недовго. І мова зовсім не про сумнозвісні продуктові пайки з гречкою та роздачу крихт з неіснуючих вже рахунків у неіснуючому радянському банку. От і зараз деякі народні обранці заворушилися, пропонуючи ініціативи, які для втілення в життя вимагають змін до Конституції.
Два роки тому в процесі декомунізації центральна влада здійснила спробу стерти з карти України географічну назву «Дніпропетровськ». Мотивація була зрозумілою – місто востаннє перейменовували на честь радянського ката Григорія Петровського, який українців щиро ненавидів і брав безпосередню участь у «червоному терорі». Нових варіантів було чимало, на язиці найчастіше крутилися Січеслав, Кодак та інші посилання до козацької доби. Але виявилося, що найкраще знав свою паству міський голова, який пропонував перейменувати Дніпропетровськ на Дніпропетровськ.
Профільний комітет ВР з подачі депутатів від БПП та «Батьківщини» зупинився на варіанті «Дніпро», проте далі прибирання кількох останніх літер з вивісок та поточних змін у документах справа фактично не пішла. Навіть від своєрідного «культу особистості» Петровського позбавитися не вдалося – окремі мешканці з антиукраїнською позицією і досі вимагають повернути на місце пам’ятник комуністичному діячу. Навіть петиції пишуть на адресу міської ради, хоча з аналогічним успіхом можна і до «Спортлото» писати.
Наступним пунктом програми цілком логічно мала б стати зміна назви області. І ось тут патріотично налаштовані громадяни виявили неочікувану єдність. На тому, щоб замінити Дніпропетровську на Січеславську, наполягають і академічні авторитети, і представники шоу-бізнесу, і політики на зразок Андрія Денисенка, якого винесло нагору саме на хвилі постмайданної українізації. Здається, що жодних перепон вже не має бути, але насправді не все так просто.
Для того, щоб внести зміни до Конституції, 226 голосів у Верховній Раді недостатньо – потрібно щонайменше триста. І набирати їх просто ніде. По-перше, восьме скликання від початку було недоукомплектованим через окупацію Криму та Донбасу. По-друге, народні обранці не відзначаються сумлінним відвідуванням пленарних засідань (мабуть, остерігаються мінометів). Координаторам більшості вже доводилося кілька разів у телефонному режимі скликати однопартійців на важливі голосування, і вдавалося це зробити не завжди. Додайте сюди нардепів-втікачів, з яких було знято недоторканість, і стане зрозуміло, що навіть 370 присутніх в сесійній залі будуть подарунком долі.
Проте на цьому негаразди не закінчуються. Кілька фракцій – уламків колишньої Партії Регіонів голосувати за перейменування не візьмуться принципово. Можна, звичайно, приманити еліту часів Януковича якоюсь цікавою домовленістю. Але запросять вони, швидше за все, надто багато за зміну одного слова на інше. До того ж, не варто забувати, що Вілкул, Бойко та компанія колись демонстративно не голосувала за перейменування-обрізання обласного центру. Якщо прогнутися цього разу, то можна втратити виборця, що мріє про горілку за 2,87.
Та й представникам початкової версії парламентської коаліції зараз якось не до топонімічних пертурбацій. Позаминулорічний хитрий маневр на рівні комітету жодної користі ініціаторам не приніс. БПП на Січеславщині якщо і покращив свої рейтинги, то виключно за рахунок активності місцевих діячів – спроба улестити радянську частину електорату очевидно виявилася невдалою. До того ж не всі члени правлячої партії та Народного Фронту згодні з популярною в цілому позицією.
Уся ця тяганина комусь може здатися неважливою. Але в черзі на перейменування стоїть ще й Кіровоградська область. Там ситуація з певного ракурсу може видаватися навіть складнішою. Якщо місто на Дніпрі особливої уваги на зміну назви не звернуло, то у місті на Інгулі перетворення на Кропивницький досі не переварили як слід. На компромісний варіант «Інгульськ», запропонований народними масами, влада не погодилася. І дуже цікаво буде подивитися, як один з центральних регіонів будуть, що називається, «ламати через коліно». А з точки зору декомунізації цього не оминути.
Проте станеться це не раніше, ніж за два роки. Поточне парламентське скликання вже зараз намагається діяти за принципом «тихіше їдеш – далі будеш», в якості передвиборчих обіцянок перейменування використовуватимуть лиш ті мажоритарники, яким більше нема чим зацікавити виборця. А для створення нової коаліції в невідомому форматі та налагодження зв’язків потрібен час.
Наостанок варто зауважити, що Україні ще відносно пощастило на фоні деяких інших колишніх радянських республік. Бо існував же ж ризик потрапити під хвилю «почесних перейменувань» в першій половині вісімдесятих, коли тодішній Дніпродзержинськ ледве не назвали на честь щойно померлого Брежнєва. Тоді пронесло, а Андропови, Черненки та Устинови плодилися переважно на картах радянської Росії. А з двома «неправильними» назвами областей та обласних центрів ми вже майже впоралися самотужки.
Можливо, наші нащадки вже й не знатимуть, хто такі Петровський та Кіров. Але для цього треба, щоб у парламенті не було антиукраїнських сил.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець