Драма Кропивницького. Ще один погляд на декомунізацію в Україні

15.07.2016, 15:30
3
Кропивницькому бути - фото 1
Кропивницькому бути / Андрій Парубій via Facebook

Без Табу підсумовує перший етап декомунізації, що завершився у четвер зникненням Кіровограда та появою міста під назвою Кропивницький.

Перший етап процесу декомунізації в Україні нарешті дійшов до логічного завершення. Усі більш-менш великі населені пункти, які раніше носили назви з яскравим таким тоталітарно-червоним забарвленням, отримали нові імена. Тепер можна зі спокійним серцем аналізувати рівень свідомості мешканців того чи іншого міста, бо реакція на перейменування усюди була різною.

Найбільший резонанс, звичайно ж, наробив мало кому відомий до цього Комсомольськ, який з подачі Володимира В’ятровича та його однодумців перетворився на Горішні Плавні. Невдоволення, яке висловила з приводу перейменування переважна більшість місцевих мешканців, не здивувала людей з аналітичним складом розуму, які здатні прораховувати події на два ходи вперед.

У населеному пункті, який був штучно створений за часів відлиги імені Хрущова та довгий час населявся контингентом з правильною з точки зору партії ідеологією, жодної іншої реакції бути не могло. Хтось обурився через те, що руйнуються радянські ідеали, на яких свого часу доводилося зростати і мужніти. Хтось злякався термінової заміни документів, в яких прописана домашня адреса (абсолютна більшість переляканих насправді виявляється ретроградами, які все ще мріють про комунальні послуги за радянськими тарифами). А когось непристойно насмішила нова назва – ну якось не аристократично звучать ці Горішні Плавні, зовсім не як Катеринослав чи Єлисаветград, їй-богу.

Усі ці дивні претензії дозволили легко відділити мух від котлет. На практиці виявилося, що більшість горішньоплавенців, що протестували проти перейменування, користуються у побуті виключно російською мовою і мають дуже викривлене уявлення про події навіть за межами міста, бо серед усіх ЗМІ віддають перевагу найбільш маргінальним та антиукраїнським (що цікаво, один з улюблених телеканалів цієї соціальної групи має назву "Україна" – в глобальному плані якось вже зовсім схоже на обмовку за Фрейдом). Більше того, на провокаційне питання "На чиєму боці переважна більшість українців воювала під час російсько-шведської війни?" майже усі незадоволені дадуть відповідь на зразок "Як це за кого, звичайно ж за Петра Першого". Психологічний портрет складається навіть швидше та простіше, ніж можна було подумати.

Були, звичайно, серед мешканців колишнього Комсомольська і ті, хто висловив непідробне задоволення з приводу декомунізації. Історики, наприклад, відзначали, що повернення до історичних назв якщо й не самих населених пунктів, то місцин, на яких вони розташовані – це майже завжди правильно та красиво. Україномовний сегмент Інтернету сприйняв перейменування настільки позитивно, що Горішні Плавні могли б стати цікавим, самодостатнім та прибутковим брендом, якби усе відбувалося не в Україні, а десь у цивілізованій Європі. Проте це була якщо і не крапля в морі, то однозначно не переважна більшість. Висновок станом на липень 2016 року є дуже сумним – комсомольці ментально поки не доросли до того, щоб стати горішньоплавенцями.

***

Історія з перейменуванням колишнього вже Кіровограда має дещо інше забарвлення. По-перше, мова тут йде про обласний центр, а не про провінційне (нехай і відоме своїми промисловими успіхами) містечко. По-друге, тут з самого початку було кілька майже рівноцінних варіантів нової назви, причому кожен варіант був по-своєму виграшним і по-своєму програшним. Хтось, звичайно, може зауважити, що і Комсомольськ могли назвати не Горішніми Плавнями, а Святомиколаївськом. Але правда в тому, що варіант з перейменуванням на честь святого всерйоз не розглядав ніхто окрім найбільш ініціативних комсомольців-добровольців. А ось у місті, яке подарувало світу Євгена Коноплянку, Сергія Назаренка та Андрія Русола, плюралізм думок був помітним з самого початку.

Левова частка колишніх вже кіровоградців наполягала на поверненні історичної назви – як вже зазначалося вище, Єлисаветград для декого звучить надто вже почесно та аристократично. Неоднозначність персони імператриці Єлизавети та її неоднозначне ставлення до українців і українських земель їх абсолютно не хвилювала – хіба що найбільш радикальні прихильники варіанту "Єлисаветград" у відповідь відзначали, що Єлизавета в наших краях наробила значно менше біди, ніж Катерина Друга.

Найбільш патріотична частина публіки пропонувала перейменувати місто на честь відомого драматурга Марка Кропивницького – серед усіх українських діячів культури він найперший асоціюється з колишнім вже Кіровоградом. Найбільш помірковані містяни пропонували назву Інгульськ, і в цій думці було щось раціональне: населений пункт, названий на честь прилеглої річки, має більше шансів вберегтися від топонімічних катаклізмів і пертурбацій, ніж населений пункт, названий на честь конкретної людини.

Найбільш поміркованих ніхто цілком передбачувано не почув, і Кіровоград став Кропивницьким. Зараз це виглядає дуже цікаво, але хто знає, якою буде українська влада і українська ментальність хоча б за двадцять років? Поки що патріотично налаштованій частині громади (в тому числі і автору, що був запеклим прихильником перейменування Дніпропетровська у Січеслав) залишається лише тішитися через зовсім не лагідну та не повільну українізацію, яка назріла вже давно. Але що буде далі?

Відповідь на це питання знає лише час. А зараз потрібно лише закінчити те, що вже розпочато.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
3

Публикации