Збоку безпечніше. Чи варто Україні втручатися у чергову суперечку Польщі та Росії

Польща чекає відповідей / Getty Images

Найбільш виважений погляд на чергове загострення протистояння двох імперій – колишньої та нинішньої.

Свіжі обіцянки Польщі оприлюднити нові докази, які доведуть вину Росії в організації сумнозвісної авіакатастрофи над Смоленськом шестирічної давнини, здивували, але в цілому не мали якогось вибухового ефекту. По-перше, ніхто ще нічого не оприлюднив – польський міністр оборони лише пограв м’язами перед ЗМІ та нагнав інтриги. По-друге, світова спільнота давно вже має вагон та маленький возик доказів причетності Кремля до збиття малайзійського Боїнга на території України, але ніхто не поспішає карати винних. Кінець кінцем, кілька пакетів діючих нині санкцій і без падіння літака знайшли б своїх героїв. Але цікаво тут інше.

Навіть людина, яка має в атестаті трійку з історії, чудово знає про те, що Польща та Росія щонайменше останні чотириста років намагаються ствердитися в якості домінуючої сили на сході та частині північного сходу Європи. Іноді, звичайно, на вечірку зазирали непрохані гості – то шведська армія усіма силами втілювала в життя бажання, які з’являлися у голові враженого територіальною хтивістю та хронічною войовничістю Карла ХІІ, то турки з татарами набігали на нібито нічийні, але стратегічно важливі території. Але в цілому було очевидно, що боротьба йде між двома сторонами з однаково завищеними імперськими амбіціями та відчуттям власної унікальності та неперевершеності на фоні географічних сусідів. І українці про це знають краще за будь-кого іншого.

За великим рахунком, Польща так і не зуміла поки вирватися з партеру, в який її поставили 1 вересня 1939 року. Деякі спроби вивільнитися були на диво ефектними, мали чимале історичне значення та навіть заслужили бути збереженими на пам’ять нащадкам на кіноплівці ("Людину з заліза" Анджея Вайди хоча б одного разу, але дивилося майже усе населення Україні з вікової категорії 40+). Така непересічна політична сила, як Солідарність з Лехом Валенсою на лихому коні, проламала дірку у залізній завісі не менш красиво і показово, ніж руйнівники Берлінської стіни пізніше того ж року. Але Москва за півстоліття встигла суттєво відірватися по очках, доки Варшава перебувала під кремлівським каблуком. І відіграти це відставання доки не допомагають ані членство у Євросоюзі, ані численна та впливова польська діаспора по всьому світу. При обговоренні стратегічно важливих питань до поляків найчастіше не прислухаються, а от на російського ведмедя з його нескінченними, здається, ресурсами та непередбачуваною поведінкою змушені озиратися навіть у Вашингтоні.

Саме тому для Польщі локальна перемога в історії зі смоленською авіакатастрофою зараз є неймовірно важливою. Так, у 2010 році на російській території загинув цвіт польської нації. Так, розслідування і досі майже не зрушило з мертвої точки. Але для офіційної Варшави зараз головне, щоб світ почув її думку. Почув і прислухався. Навіть у тому випадку, якщо обіцяні Мацеревичем докази не виявляться стовідсотково залізними. Іноді достатньо і слабенького, але дуже влучного удару, щоб переломити хід вічного протистояння.

Проте одне питання досі лишається відкритим – що в даній ситуації має робити Україна? Правильна відповідь тут може бути лише одна: нічого. Насправді варто, звичайно ж, узяти щось випити та закусити, зручніше вмоститися біля моніторів та поспостерігати за тим, як одна сторона конфлікту з хронічними імперськими амбіціями намагатиметься влаштувати іншій вирвані роки. Але перебігати на чийсь бік буде дуже нераціонально і нерозумно. Давайте вже говорити відверто: ані Варшава, ані тим більше Москва не зацікавлені у зміцненні позицій Києва на світовій політичній арені. Кожен з сусідів – як західний, так і східний – за першої-ліпшої можливості щонайменше забажає задекларувати свої "права" на землі, що колись належали йому (дещо з розряду "щонайбільше" Кремль вже вчинив позаминулого року).

За великим рахунком Україна зараз хвилює представників двох колишніх імперій навіть не як дармова сировинна база та джерело майже безкоштовної робочої сили, як це було останні кілька століть. Мова зараз швидше йде про статус своєрідного буфера, такої собі прокладки, яка здатна захистити від прямого удару. В таких випадках чомусь пригадується тендітна секретарка Вірочка, за спиною якої переляканий Новосельцев ховався від озброєної парасолькою Калугіної. От тільки у нашому випадку парасольками озброєні обоє, і чомусь ніхто не поспішає ввічливо попросити "поставити Віру на місце", хоча допитливих спостерігачів вистачає. Нікого не хвилюють проблеми тендітної жіночки, що має метр з кепкою чистого зросту і вагу, яку можна співставити з вагою мішка картоплі. Саме стільки зараз важить Україна на міжнародній арені, якщо бути дійсно відвертими.

І взагалі, навіщо озиратися на чужі проблеми, коли перед очима повно своїх? Молоді псевдореформатори-(анти)корупціонери. Міська влада, яка не здатна завадити руйнуванню вестибюлю станції метро заради будівництва чергового нікому не потрібного ТРЦ. Представники п’ятої колони, що намагаються затягти країну назад до радянського пекла. Війна, кінець кінцем. Цього вистачить чи додати чогось іще? А країни, що звикли вважати себе панами, нехай чубляться досхочу – головне, щоб у нас за звичкою чуби не тріщали.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!