Російський розмір. Як Москва втрачає сфери впливу у колишніх радянських республіках

25.07.2016, 17:10

Кого б ще переграти / Getty Images

Події в Казахстані та Вірменії як показник того, що світ змінюється. Не на користь колишньої метрополії, яка так хотіла встати з колін.

Чверть століття тому Борис Єльцин подарував публіці один з найвідоміших своїх перлів – "беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути". Навіть зараз дехто помилково вважає, що стосувалися ці слова так званих "національних околиць", автономних республік, що входили на той час до складу РРФСР. Але насправді перший президент Росії звертався до інших республік – цілком собі самостійних, яких Москва не могла втримати під своїм повним контролем і нібито остаточно примирилася з втратою після "посиденьок на трьох" у резиденції Віскулі в грудні 1991 року.

Незважаючи ні на що, Кремлю вдавалося будувати лояльне до себе оточення аж до подій на Майдані дворічної давнини. Передумови для цього були просто чудовими. По-перше, у кожній з колишніх радянських республік мешкала відчутна кількість російськомовного населення. Не всюди російськомовні були у більшості, в деяких країнах їм навіть відмовлялися надавати громадянство, але певний вплив на суспільно-політичне життя вони мали. Так, навіть у Естонії, яка доволі оперативно почала витісняти російську мову звідусіль на рівні державної політики. По-друге, російський ринок праці довгий час лишався максимально привабливим для представників менш заможних країн. Численні трагікомічні історії про двірників з Таджикистану, будівельників з Молдови та хатніх робітниць з України все ж з’явилися не на рівному місці.

Цілком типова картинка для 90-х нині видається фантастичною / фото Getty Images

Але головна залежність колишніх радянських республік від колишнього союзного центру лежала у торговельній площині. Після розпаду СРСР "безперервний цикл виробництва", яким так пишалися ще у часи застою, перестав бути безперервним з об’єктивних причин – між колишніми частинами "єдиної та неподільної" намалювалися цілком реальні кордони та обмеження. Але рівень продукції, як продовольчої, так і промислової, не надто змінився, якщо змінився взагалі. І якщо, скажімо, напівжива космічна програма Південного машинобудівного заводу ще могла зацікавити західних партнерів, то продукти харчування їх вже не цікавили – у Європі та Америці навіть на початку дев’яностих були стандарти якості, до яких молочна продукція або кондитерські вироби з колишнього СРСР не вписувалися. Щоб зовсім не збанкрутувати, багатьом вже не червонознаменним фабрикам, а приватним підприємствам довелося наново освоювати старі ринки збуту, найбільшим з яких була саме Росія.

Не варто також забувати і про "військову допомогу". Під час Карабахського конфлікту Кремль примудрився абсолютно безкарно всістися на два стільця, охоче постачаючи зброю як вірменській, так і азербайджанській стороні (або щонайменше спокійно дивлячись на те, як представники конфліктуючих націй розтягують кожен у свій бік спадок, залишений радянською армією). Ще наприкінці вісімдесятих Горбачов говорив про те, що повноцінно керувати процесами у такій далечині з Москви неможливо, але його наступник довів, що нічого неможливого у політиці не буває. Таджикистан в певний момент став ще більш залежним від російської військової присутності, але там хоча б можна було пояснити усе близькістю Афганістану, владу в якому перманентно захоплював Талібан.

Так тривало більше двох десятиліть, аж доки Москва не загралася у "Третій Рим" настільки, що втратила зв’язок із реальністю

Якщо у преферансі за систематичну гру проти правил можна цілком канонічно отримати канделябром по макітрі, то у політиці одним лише ударом по голові не відбудешся. Варто було лише переступити межу, як звичні сфери впливу почали танути на очах.

Середньоазіатські республіки давно вже почали тяжіти до Китаю як до основного торговельного партнера та своєрідного зразка для наслідування. Але лише зараз вибір між Росією та Піднебесною майже в усіх сферах став очевидним. В даний момент Москва де-не-де підживлюється дармовою робочою силою, але більш важливі плацдарми вона Пекіну вже програла. Про балтійську трійцю та Грузію в цьому контексті і говорити не варто – вони до зони російського впливу після розпаду СРСР за великим рахунком не належали, дарма що у грузинській політиці зараз домінує цілком проросійська політична сила.

Заворушення у Казахстані та Вірменії дають зрозуміти головне: зміна зовнішньополітичного курсу у цих країнах назріла, і навіть Нурсултан Назарбаєв, який під час усієї своєї політичної кар’єри танцював саме від російської пічки, здатен майже миттєво змінити вектор руху.

Україна? Тут, схоже, все зрозуміло.

Навіть завжди вірна та лояльна Білорусь (угоду про союзну державу, підписану двадцять років тому, ніхто начебто не відміняв) може в будь-який момент крутнути хвостом та змінити покровителя. Санкції з Лукашенка та його оточення потихеньку знімають, залежність від "білоруських" оливок, кальмарів та сирів з пліснявою у Росії зараз відчутна. А керівництво Євросоюзу з двозначною посмішкою натякає, що за певних умов може ще трохи послабити пута… Так що не варто дивуватися тому, що одного чудового дня Мінськ може опинитися не з того боку барикади, з якого усі звикли його бачити.