Старі граблі: Як українці вісім років тому поховали себе на «виборах без вибору»

Правління Януковича - темні часи української історії / Прес-служба президента України

Коли скептики говорять про те, що Революція Гідності станом на лютий 2018 року швидше зазнала поразки, ніж перемогла, їм варто було б нагадати, як і за яких умов остаточної поразки зазнала попередня революція, Помаранчева.

Сталося це насправді непристойно швидко, але якщо спробувати побути оптимістами, то датою остаточного провалу можна вважати 25 лютого 2010 року. Той самий день, коли Віктор Янукович офіційно дав присягу в якості четвертого за ліком президента України.

Згадка про події тих часів – чудовий привід провести роботу над помилками, оскільки сучасне суспільство не те щоб встигло наступити на старі граблі, але ходить наосліп дуже близько до них. Політичних еліт це теж стосується. Власне кажучи, тоді вже наприкінці третього року після зміни влади були помітними симптоми розбрату між тріумфаторами, які були більш очевидними та гучними, ніж чвари між колишніми партнерами по парламентській коаліції восьмого скликання. Але дещо все ж виглядає краще.

Наприкінці минулого десятиліття певні політики створили умови, за яких більшість населення немов магнітом почало тягти в бік Росії. Питання навіть не в тому, що Європа раптово перестала бути привабливою – за бажання в період «між Кучмою та Януковичем» народ все одно охоче виїздив на заробітки в західному напрямку. Просто кабальний контракт із «Газпромом», який зі зрозумілих причин підписала Тимошенко, та згода донецького кримінально-політичного клану виконувати роль маріонеток Кремля не могли не вплинути на думки електорату, якому треба було чимось сплачувати за газ та чимось харчуватися.

П’яті за ліком президентські вибори насправді не надавали особливої можливості вибору. Про що можна говорити, якщо найбільш презентабельним та незабрудненим кандидатом тоді вважався молодий, але вже підозрілий Арсеній Яценюк.

Як би не рекламували його в промислових регіонах центру, сходу та півдня, але місцевий виборець відвернувся від майбутнього лідера Народного Фронту з двох причин. Людей зі здатністю аналізувати факти відштовхувала присутність Коломойського в якості генерального спонсора кампанії – когось через антисемітизм, когось через недовіру до власника «Приватбанку». А інтелектуальній більшості з умовного Павлограду елементарно не подобалося те, що кандидат Яценюк родом з Буковини. Тут на одній оригінальній рекламі (насправді – вкраденій у Обами) в камуфляжних кольорах не виїдеш. Вісім років потому, однак, починаєш думати: а, може, й правильно, що народ тоді не купився?

Інші претенденти з більш-менш реальними шансами активно наголошували на тому, що Україна та Росія – ледве не одна держава, що ми дарма посварилися з «сусідами та братами» після першого Майдану (хоча ніхто особливо і не сварився, як виявиться пізніше). А роздавати звання Героїв України усяким Бандерам та Шухевичам не можна – за таке колись і під трибунал би з радістю віддали. Як не сумно, але на такі антиукраїнські закиди пристала навіть певна частина населення на захід від Збруча, яку деякі вважають питомо українською та не спаплюженою клятими московітами. І куди поділася та принциповість після «тисячі Тимошенко» та продуктових пайків?

Другий тур-2010

Склалося все в підсумку так, що у другому турі опинилися однаково схильні до Москви Янукович і Тимошенко. Один без сприяння КГБ та партійних бонз так і був би двічі засудженим шапкокрадом без жодних перспектив стати навіть завгаром. Інша - без аналогічного сприяння в кращому випадку тримала б кілька точок з товаром від «човників» на центральному ринку рідного Дніпропетровська.

Кумедно, але саме мала батьківщина за інших більш-менш рівних показників обумовила поразку лідера сучасної партії «Батьківщина». Бо попри нелюбов до сусідів з Донбасу місцеві виборці знали, що Юлія Тимошенко – зовсім не менше зло.

Що ми отримали далі? По-перше, чотири роки стрімкої економічної стагнації. Хто знає, що б сталося, якби задля задобрювання бідноти курс долару не утримували штучно на рівні 8 гривень? По-друге, майже остаточне знищення українських збройних сил як явища. Ви пам’ятаєте, з чим ми підходили до моменту початку російської агресії? Якщо ні, то пошукайте нещодавні свідчення в.о. міністра оборони Коваля на суді в справі Януковича. По-третє, нечисленні здобутки в царині українізації суспільства в період 2005-2009 було стерто в одну мить.

Простіше кажучи, історія України могла б піти зовсім іншим шляхом, якби на виборах 2010-го у вирішальному раунді не звели двох справжніх агентів Кремля. І вдвічі прикріше стає через усвідомлення того, що електорат тоді не мав попиту на кандидата, що був би хоча б віддалено схожим на патріота України.

Наостанок варто зауважити, що Порошенко роботу над помилками якраз провів. Він настільки акуратно добирав собі оточення, що воно не з’їсть його, як свого часу сам Петро Олексійович разом з іншими кумами та любими друзями з’їв Ющенка. У стосунках з політичними маргіналами він дотримується святого принципу «тримай друзів близько, а ворогів ще ближче». Хоча не факт, що умовного Ахметова тут можна справді вважати ворогом. Навіть гарантія перемоги на наступних виборах є майже залізною, що б не казали опоненти.

Але як це зможе позитивно вплинути на звичайного виборця? І чи не потягне нас знову історично в бік Москви? Відповідей на ці питання нема. А граблі ось вони, поруч.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!