Сміття як життя: Чому корисне нововведення провалиться через квапливість влади

До світлої мети / Вечірній Київ

Оглядач Без Табу вітає владну ініціативу щодо сортування побутових відходів, але пророкує численні проблеми на шляху реалізації проекту.

Здається, окремі представники української політичної еліти і досі не зрозуміли очевидних речей. Нашу людину можна змусити щось робити відповідно до букви закону хіба що в умовах тоталітарного режиму, та й то не завжди. Навіть тоді, коли нововведення може виявитися цілком корисним, більшість може проігнорувати його через небажання витрачати додатковий час та зусилля. А потім, звісно, традиційно виникатимуть питання на кшталт «чому ми живемо гірше за пересічних європейців».

Надумали наші законотворчі з першого дня наступного року примусити українців сортувати сміття. Хтось напевно зітхнув з полегшенням, бо його корисна звичка нарешті матиме можливість перейти на вищий, загальнодержавний рівень. Але таких людей від Чопа до Мілового аби хоч кількасот тисяч набралося – вже буде непогано. Інші ж звикли скидати все гамузом до сміттєпроводу чи збирати все в пакети і викидати до найближчого баку.

Важливо / пам'ятка від Укрінформу

Комунальні служби, до речі, теж не надто зацікавлені у подібних новаціях. Неодноразово траплялися випадки, коли сумлінні місцеві мешканці збирали до окремих контейнерів пластик, скло та органічні побутові відходи, а сміттєвози згрібали все разом та викидали в одну купу на найближчому заміському звалищі.

Не варто забувати, що більша частина того, що ми викидаємо як непотріб, може бути використана в якості вторинної сировини. В цивілізованому світі переробка подібних відходів вже настільки давно стала звичною річчю, що про дефіцит певних ресурсів ніхто і не говорить. Проте нашу людину надто важко змусити думати про майбутнє – їй сьогодення подавай, реальне заохочення, а не якісь там химерні перспективи. І в цьому плані заохотити зараз, нажаль, нічим.

Як це було / Р. Лагунов "Приймальня склотари"

В радянські часи хитра влада примудрялася «поєднувати приємне з корисним». Школярів підключали до збирання макулатури та брухту в масовому порядку, бо «ледачих до комсомолу не візьмуть» (і були ж індивідууми, які на це клювали), люди доросліші намагалися десь надибати 20 кілограмів паперових відходів задля отримання можливості придбати «Трьох мушкетерів» чи якийсь інший шедевр світової літератури. Так, саме можливість у вигляді талончика, а не бажану книжку, бо який же совковий «квест» міг обійтися без вистоювання у довжелезній черзі?

Але згодом СРСР розвалився, і вторсировину стали міняти на живі гроші. В перші роки обігу гривні цей напрямок дійсно був золотою жилою. Невідомо, як там було в інших великих містах, але в Дніпропетровську на початку поточного сторіччя один долар в гривневому еквіваленті можна було отримати, здавши до пункту прийому два десятки пляшок від пива «Славутич» чи десять кілограмів макулатури.

На дефіцит сировини жалітися не доводилося: товар до численних ринків, магазинів та кіосків завозили переважно у картонній тарі, від якої персонал позбавлявся за першої-ліпшої можливості. В ті часи навіть збирачі-безхатьки могли відчувати себе королями життя, бо на червонець з тодішніми цінами можна було і наїстися, і напитися, причому зовсім не води.

Біда в тому, що за наступні років 10-15 усі ці вторинні ресурси страшенно знецінилися. Економіка – річ тонка, і ціни в пунктах прийому вторинної сировини очевидно не встигли (та й не могли встигнути) за стрибком курсу основних іноземних валют. Коли долар коштував 5 гривень з копійками, кілограм макулатури здати можна було за одну гривню, а кілограм поліетилену чи пластику – за півтори. Пересічний студент технікуму за наявності хованки для зберігання цих ресурсів за бажання міг додати до стипендії у 90 гривень ледве не вдвічі більшу суму (так-так, автор ділиться власним досвідом, а як інакше?). Для порівняння, прожитковий мінімум станом на 2004 рік складав 362 гривні 23 копійки.

Зараз же за кілограм макулатури дають від 2 до 2.50, пластикові відходи приймають по 3 за кіло, хоча люди зі знанням ситуації говорять, що в столиці можуть і більше дати. Навіть школяр з трійкою з математики розуміє: тяганина з вторинною сировиною перестала бути прибутковим приробітком. Через це і безхатьків-збирачів поменшало, і будок-приймалень, бо на прожитковий мінімум (1624 гривні станом на зараз) навіть у промислових масштабах не нашкребеш. Так що радянський та ранній пострадянський досвід тепер не допоможуть. Доведеться вигадувати щось нове.

А як його вигадати, коли певна частина населення опирається впровадженню сучасних технологій з усіх сил? Он на Миколаївщині, скажімо, місцеві мешканці з кашею у головах замість мізків домоглися заборони на будівництво сонячної електростанції. Причина такої вимоги звучить на диво неадекватно: мовляв, у нас корови на лейкоз хворіють через те, що електроопори поруч стоять, а ви нам ще якусь гидоту намагаєтеся підсунути. Жаль, що ніхто у відповідь не додумався запропонувати цим селянам відрізати електрику геть, жити при свічках та готувати на вогні. Дауншифтінг в класичному вигляді, зате корови не хворітимуть.

Шокуючі новини з Півдня

Отак, швидше за все, буде і з сортуванням сміття. Чому? Та хоча б тому, що за чотири з лишком місяця до впровадження цього нововведення шановні законотворчі ще навіть з алгоритмом не визначалися. Як тоді пояснювати громадянам користь від таких заходів і заохочувати їх класти пивні пляшки окремо від старих газет? Невідомо.

Куди не стань – навколо самі граблі.

З повагою,

Гриць Якович Варенки, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!