Прорив Саакашвілі або День скидання масок

11.09.2017, 12:30
1
Усі на своїх місцях - фото 1
Усі на своїх місцях / ТСН

.

Тиждень тому довелося наштовхнутися на цікаву думку: мовляв, жодної користі повернення Саакашвілі до України не принесе пересічному українцю ніякої користі, так що не варто звертати уваги на цю циркову виставу. Проте за законом жанру вийшло так, що майже усі дійові особи скинули маски, продемонструвавши тим самим справжні обличчя та реальні наміри. Цікаво, що не всі зробили це свідомо, але слів з пісні вже не викинеш. І це безумовно плюс. Втім, позитивних відкриттів вистачало і без раптових камін-аутів.

Виявилося, що з чергової по залізничній станції можна за допомогою кількох простих маніпуляцій зробити стрілочницю. І навіть наказу про переведення на іншу посаду не потрібно. Укрзалізниця давно функціонує за принципами старої-доброї радянської вертикалі, і невідому широкому загалу до неділі Оксану Верхоляк дійсно могли звільнити, якби вона дозволила рух через кордон на територію України потягу «Перемишль - Київ» з третім президентом Грузії в одному з вагонів. Кінець кінцем, якщо вахтер з Феофанії якось зумів зупинити спецназ, то чому б працівниці УЗ не піти на аналогічний подвиг? Щоправда, про неї таки досить швидко забудуть зі зрозумілих причин – подвиг не знадобився.

Виявилося, що для правлячої української еліти небажання підігравати російській пропаганді є важливішим за дотримання законів. Це було помітно хоча б по реакції на події прикордонників з нашого боку. За великим рахунком, вони виконували роль декорацій в той час, як екзальтована юрба спочатку смикнулася в бік Польщі, аби зустріти несподіваного героя, а потім нахабно рушила назад на українську територію, щільно оточивши Саакашвілі з усіх боків. Стало зрозуміло, що кордон за бажання цілком може бути прохідним двором – треба тільки захотіти.

Виявилося також, що влада боїться невідомо чого. Грузинський реформатор-вигнанець в політичному плані насправді майже нічим не загрожує тим, хто зараз займає певні приміщення на Банковій та Грушевського. В президенти Сааашвілі навіть за наявності українського громадянства міг би балотуватися лише тоді, коли перетворився б з палкого брюнета на сивого лиса, бо конституційних норм треба дотримуватися. Його політична сила навіть зараз має рейтинг не те щоб в межах статистичної погрішності, але досить низький для того, щоб змусити БПП та НФ хвилюватися за майбутнє. На Лівобережжі з електоральною базою у нього і взагалі біда, бо там народ в кращому випадку проголосує за БПП, а в найгіршому побіжить міняти свої голоси на гречку від Ахметова та його маріонеток.

Але причини для проявів первинного страху все ж є. Саакашвілі пробув певний час у президентському оточенні і цілком може знати речі, які перед публікою його колишнім соратникам світити дуже б не хотілося. Цікаво, що сам президент останніми днями зберігав притаманний удаву спокій (принаймні, в публічному просторі), а от його свита біснувалася. Не дивно, що той же Віктор Уколов, огидний гібрид Каміля Демулена та Талейрана, стрибав немов жовтобрюх на пательні. Колишній очільник Одеської ОДА ніколи не був стриманим на язика і зазвичай не любить добирати слова, тому придворні таємниці він міг позбавити статусу таємниць навіть ненароком. І це лише один з факторів страху.

Нарешті, народ переконався в тому, що флюгерів та дешевих популістів досі можна спіймати навіть не на черв’яка завтовшки з вовняну нитку, а на порожній гачок. Стосується це перш за все дрібних фігур на зразок Добродомова і Купрія, яким все одно, кого підтримувати, а кого поливати брудом – аби тільки об’їдками біля корита не заважали регулярно харчуватися. Ці двоє заслужили на окрему згадку не просто так: ще нещодавно вони обидва називали Саакашвілі такими словами, якими в присутності дітей шкільного віку користуватися не рекомендується. І тут раптове «Міхо – герой, злочинна влада утискає патріотів».

Та й Ігор Коломойський в цій історії, схоже, геть ні до чого. Принаймні, до того моменту, поки підконтрольні йому ЗМІ не почнуть розкручувати Саакашвілі як «головного опозиціонера». Це, власне кажучи, можна було зрозуміти ще тоді, коли кілька пригодованих відомо ким джерел почали розганяти чутки про «тайну вечерю в Женеві», якої швидше за все не було взагалі. Ні, колишній власник Приватбанку в разі чого не відмовиться взяти участь у бенкеті під час чуми. Але поводить він себе значно виваженіше та мудріше, ніж Тимошенко чи Наливайченко.

Відповіді на чимало питань нам ще доведеться шукати. Який, скажімо, інтерес в цій історії у Народного Фронту? Чи не трапилося в його рядах реального розколу, оскільки частина членів партії висловила готовність бігти за «особою без громадянства» хоч до пекла? Хто підігнав до західного кордону тітушню – безпосередньо МВС чи «небайдужі особи» з певних областей? Чого Арсен Аваков та його підлеглі намагалися домогтися, заявляючи, що вони взагалі до цього не причетні? І це все стосується лише однієї політичної сили.

Але позитив в тому, що не буває знань, які не будуть корисними в майбутньому. І історія «палкого опозиціонера», схоже, не завершилася перетином кордону в кращих традиціях сюжетів Анджея Вайди. Добре, що хоч не на руках внесли.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
1
powered by lun.ua

Публикации