Першотравнева плутанина. Як день солідарності трудящих став днем поклоніння тоталітаризму

08:45, 01 мая
Десь в паралельному світі - фото 1
Десь в паралельному світі

День праці, в який ніхто не працює. Чим було і чим є нині 1 травня.

Чимало свят з часом або втратили своє первинне значення та сенс, або перетворилися на своєрідний інструмент пропаганди в руках нечистих на руку, серце і душу ділків, як від політики, так і від релігії. Але одна справа – язичницькі свята, які дивним чином пустили коріння вже у християнському світі. На різноманітні урочисті дні народ останнім часом реагує куди більш неоднозначно. І відбувається це не в останню чергу через незнання матчастини та переконаність в тому, що в шкільні часи педагоги надавали виключно правдиву інформацію.

От візьмімо хоча б День праці або День солідарності трудящих, який досі відзначається в світі у перший день останнього місяця весни. В епоху “розвиненого соціалізму” (совка) дітворі під час відповідних уроків розповідали про те, що за права простого люду діячі радянських лівих політичних рухів почали боротися ледве не першими. У дитячих головах, ще не готових до критичного сприйняття подібної брехні, одразу ж складався канонічний образ Леніна, що стоїть на броньовику перед юрбою і нібито вимагає створити для пролетаріату гідні умови праці. Пізніше, в університетах та інститутах, історична фальсифікація у вигляді підручнику з історії КПРС лише посилювала враження від активної нібито діяльності більшовиків.

Насправді ж і робітничий рух, і відповідне свято зародилися ще тоді, коли майбутнього вождя світового пролетаріату навіть на світі ще не було. І сталося це не в Європі і навіть не в Америці. Першими зуби своїм роботодавцям показали ще в середині ХІХ сторіччя австралійці – зараз це анітрохи не видається дивиною, оскільки в ті часи Зелений континент був однією суцільною «в’язницею Британської імперії», куди щороку висилали чимало злочинців. З людьми там звикли працювати за допомогою батога і ще раз батога, на що могли відносно спокійно реагувати каторжани, але не їхні цілком сумирні нащадки. Якщо вірити певним історичним джерелам, перша демонстрація за права трудящих відбулася 1856 року, але не 1 травня, а 21 квітня – цей день в Австралії пізніше став національним святом.

Бунт на Хеймаркет - фото 44672

Бунт на Хеймаркет / Getty Images

По інший бік Тихого океану естафету підхопили лише тридцять років потому. І підхопили так, що про американські травневі демонстрації 1886 року заговорили в усьому світі. Якщо австралійці обмежувалися виключно мирними акціями, то в Сполучених Штатах і вибухівку жбурляли в натовп, і з поліцейськими входили у клінч, що цілком логічно призвело до людських жертв. Влада при цьому виступила в кращих традиціях принципу «невинних карати, непричетних нагороджувати»: за мотивами «бунту на Хеймаркет» було засуджено до страти вісьмох робітників-демонстрантів, серед яких був навіть герой Громадянської війни, але пізніше виявилося, що свідчення на суді проти них були звичайнісіньким наклепом. До цього моменту дожили лише троє смертників, вирок яким, звісно, змінили. Але неприємний осад, як то кажуть, лишився.

Париж. 1 травня 1910 року - фото 44682
Париж. 1 травня 1910 року / Getty Images

І лише після цього ожила Європа. Причому ожила цілком своєрідно – якщо на Заході люді дійсно бороліся за власні трудові права, то в Російській імперії цей благородний нібито привід для протесту в найкращому вигляді використали організації, що дотримувалися, м’яко кажучи, екстремістської ідеології. Крові тут проливалося стільки, що вищезгадані події в Чикаго могли видатися комусь дитячими пустощами. Мітинги «робочого класу» на початку минулого сторіччя були чимось схожими на нещодавні масові акції на Донбасі напередодні російської окупації – люди нібито й виходили на вулиці з благими намірами, але насправді все було зовсім не тим, чим могло здатися, оскільки в обох випадках перш за все мали місце заклики до повалення правлячого режиму.

Першотравнева демонстрація у Третьому Рейху - фото 44671

Першотравнева демонстрація у Третьому Рейху / Getty Images

Саме з цієї причини радянська пропаганда пізніше несамовито вчепилася в 1 травня – свято, яке за доброю традицією спочатку існувало як день пам’яті загиблих під час «бунту на Хеймаркет». При цьому трактовка тих подій була досить дивною. З одного боку, червоні ідеологи не заперечували того, що спроби максимально дестабілізувати ситуацію мали місце. Але уся слава в історичних приповідках діставалася простим робітникам, а професійних провокаторів з лівих рухів там нібито й не було. Знову проситься аналогія з Донбасом, точніше – з «мирними трактористами та шахтарями», що нібито змінили робу на камуфляж і пішли воювати з «кривавою київською хунтою». Здавалося б, скільки років минуло, а методи роботи деяких контор не змінилися ні на йоту.

От і перетворився в СРСР день солідарності трудящих на день поклоніння вождям тоталітаризму. Навіть після розпаду Союзу в деяких містах України на першотравневі демонстрації продовжували масово зганяти бюджетників у добровільно-примусовому порядку. А над їхніми головами під час урочистої ходи майоріли портрети Леніна, Сталіна та інших злочинців, що заслужили хіба що на славу Герострата. Ці огидні шабаші припинилися лише після Революції Гідності, коли було офіційно заборонено комуністичний рух та будь-яку пов’язану з ним символіку.

Який висновок можна зробити з цієї історії? Все, до чого торкаються кремлівські мудреці-ідеологи, рано чи пізно втрачає своє первинне значення та сенс. Тому варто двічі подумати, перш ніж піднімати за когось чи за щось чергову чарку. І вчити матчастину, звісно ж – без неї ніяк не обійтися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Матеріал було вперше надруковано на Без Табу 01/05/2017

Без Табу
Публикации