Перший раз, найвищий клас. Моторошна сповідь колишнього першачка

Teacher, leave those kids alone

Прощання зі старою школою.

Вже завтра мільйони українських дітей підуть до школи. Для когось цей День Знань стане останнім перед перетворенням з несвідомого школяра на зрілого нібито студента. Хтось вже звик до нудних і зовсім не святкових лінійок, які в окремих школах, на щастя, нарешті зробили необов’язковими. Але зараз усіх найбільше хвилює доля тих, хто 1 вересня 2016 року вперше переступить поріг школи. Хвилює тому, що навіть міністерство освіти та науки нарешті зрозуміло, кому одного чудового дня доведеться будувати нову Україну, і доклало максимум зусиль для того, щоб з першачків виросли освічені патріоти, а не люмпени, які торгують власною лояльністю за двісті гривень…

Знаєте, мені чимало довелося побачити за своє відносно довге і водночас коротке життя, в тому числі і поховати чимало близьких людей. Але у найбільш жахливих снах мені продовжує снитися – ніколи в житті не здогадаєтеся – молодша школа. У багатьох дітей лишилися з тих часів на диво позитивні спогади кольорів веселки, а от для майбутнього літературознавця Гриця Яковича Вареника ці три роки були суцільним чорно-білим психологічним трилером з елементами драми.

Зараз, з висоти прожитих років, варто подякувати непомірно амбіційному батькові, який вирішив, що сільська дитина в індустріальному на всю голову регіоні не зможе вижити без путнього знання російської мови. Але подякувати виключно за те, що мимоволі кинув сина до річки з бурхливою течією – вчитися плавати та триматися на поверхні довелося ледве не з першого дня, і в подальшому житті цей досвід дуже допоміг. Але тоді восьмирічному хлопчиськові з чужого середовища, який змушений був пропустити потенціально перший рік шкільного навчання через хронічну астму, було неймовірно важко.

Спочатку з’ясувалося, що українську мову та літературу викладати почнуть аж у четвертій чверті. Потім виявилося, що вчителька не надто була задоволена присутністю в російськомовному класі україномовної дитини, яка все ще читала з помилками вивіски російською мовою. Нажаль, у вісім років важко зрозуміти, що тебе принижують, називаючи "унтерменшем". Хоча б тому, що ти не вивчав німецьку і не планував її вивчати в принципі. Пізніше бабуся, головний патріот серед усієї великої родини, дуже жалкувала про те, що улюблений онук розповів їй про це з запізненням у дюжину років. Її реакція була передбачуваною: "До цієї [нецензурний вираз] треба було дістатися та скрутити в’язи". Але тоді подібне ставлення та насмішки з приводу українського акценту видавалися нормою, бо усі навколо переконували у життєвій важливості російської мови та культури.

Це було не єдиним жахіттям. Після дрібної помилки при виконанні домашнього завдання можна було отримати назад розмальованого червоною ручкою зошита і довго вислуховувати на свою адресу тираду з серії "твоя мати – дурепа, бо не спромоглася народити дитину з руками, що ростуть з потрібного місця". Можна було навіть отримати ляпаса, якщо ти написав щось не те після виклику до дошки і не розумів, чого від тебе вимагають.

Коли ж горе-викладачці потрібно було зайнятися вирішенням особистих проблем в межах школи (зокрема, проблемами власних дітей, що навчалися поверхом вище), вона ставила пастку під назвою "контрольне списування", обіцяючи п’ятірку том, хто за час її відсутності перепише більше тексту з підручника, проте не до зошита, а на окремо видані подвійні аркуші. Лише років у тринадцять, після переходу до нормальної школи, вдалося збагнути, навіщо були потрібними ці махінації з паперами.

Виходити з класу, звісно ж, не дозволялося, хоча вчителька могла бути відсутньою навіть протягом години. Ті ж, кого змушували виходити цілком природні потреби, отримували на горіхи: з перших днів навчання людина, що за задумом мала стати ледве не другою матір’ю, намагалася привчити учнів до того що закладати один одного – блага справа.

На щастя, усі ці стусани та лайки перепадали не мені. По-перше, моїм улюбленим музичним твором вже у дитинстві була пісня "Мама, ми всі тяжко хворі" (з батьком – фанатом російського року і не такого наслухаєшся, звісно), слова якої здавалися ідеальною інструкцією для виживання. По-друге, паралельно з навчанням мене віддали до спортивної секції, а це означало, що можна забути хоча б про групу подовженого дня. По-третє, кожного вечора рятувало повернення додому, до рідного україномовного середовища, бабусі з обіймами та мискою свіжого борщу і дідуся, який не втомлювався жартома нагадувати онуку про свою освіту у "три класи з коридором" – старайся, хлопче, хоча б мене ти маєш якось взути! Але усі ці жахіття важко забути. Тодішні однокласники навіть зараз (коли пройшло вже більше двадцяти років, на секундочку) категорично відмовляються збиратися в одному місці та згадувати про минулі часи, бо згадати щось хороше просто неможливо. Це не Стоун і не Кубрік, це молодша школа зразка перших років української незалежності.

Годі. Із завтрашнього дня більше не буде розмальованих червоною ручкою зошитів для письма. Більше не буде викликів до дошки та гнівних вчительських тирад. Не буде і спроб виховати дітей патріотами імперії, що не існує вже чверть століття. Не буде "контрольних списувань", жорстоких вимог до ведення зошитів, прискіпливого суб’єктивного оцінювання каліграфії та інших шкідливих тоталітарних ноу-хау. Не буде у перші два роки навчання і оцінок у звичному вигляді. Діти нарешті ростимуть дітьми, а не гвинтиками системи, що втрачають психічну рівновагу.

Шановна Ліліє Михайлівно! Ніхто не знає, як складеться доля запроваджених вами та вашою командою реформ української шкільної освіти, але вже зараз ви заслуговуєте на подяку хоча б через те, що спробували зламати систему.

Психологічні травми, отримані попередніми поколіннями, вже навряд чи вдасться залікувати, але діти, які вперше підуть до школи 1 вересня 2016 року, мають шанс вберегтися від них. А війну, як відомо, виграє той, хто зумів залучити на свій бік молоду поросль.

З повагою, Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!