Павло Чайка: Якщо б нашу БТР підбили, ми б тягнули тіло загиблого побратима на собі

16:55, 30 августа
Павло Чайка - повний кавалер ордену "За мужність" - фото 1
Павло Чайка - повний кавалер ордену "За мужність" / Без Табу

Спецпроект Про війну. Без Табу присвячений тим, хто з початком російської агресії, не вагаючись, пішли на фронт добровольцями. Без спорядження, їжі, у холоді. Іноді – без боєкомплекту та шансів вижити. Вони билися з ворогом та стали легендами. Нині вони розповідають свою історію в ефірі 24 каналу.

Першу частину інтерв'ю із Павлом Чайкою читайте на Без Табу за посиланням.

- Після оточення під Зеленопіллям був Донецький аеропорт?

- Нас відправили до зони АТО. Бригада наша проводила рейд по зачистці тилів, то ж я з хлопцями не виїжджав. Під час рейдів отримав поранення командир бригади. Ще одного хлопця теж «відтрьохсотило». А іншого розчавило машиною. Вони потрапили у засідку, але їхали одним кулаком, навчені гірким опитом. Після третього вересня ніяких серйозних боїв не було.

Почалося все з 26-27 вересня. Сказали, що їдемо у район Донецького аеропорта. Ну, порт так порт. Тоді не було там нічого серйозного. Хлопцям надали команду заїжджати і тоді, біля терміналу, спалили два наших БТРа. Тоді почалися криваві події. З 28 вересня по 4 жовтня аеропорт фактично знищили.

Тоді були найзапекліші бої. Хлопці казали, штурмували їх м’ясом. Сєпари заходили хвиля за хвилею. Наші їх розстрілювали, вони падали. Їх знову розстрілювали. Реально як зомбіапокаліпсіс. Кажуть, реально жутко було.

Так вийшло, що 15-го до аеропорту заходив мій розвідвзвод. Я у цей день тільки виїжджав з Миколаєва. Хотів тільки приїхати туди, підійти до керівництва, а там вже поїхати.

Приїхав до штабу. Наш заступник командира бригади «Самара» каже: «Чайка, заспокійся, який аеропорт? Всі ордена не заработаєш, сиди тут». Ну, думаю, проти замкомбріга не попреш.

Вранці до обіду проходи курси тактичної медицини, які проводили волонтери. До мене підходить Сергій Воронцов, питає, чи вмію авто водити. Треба було у джипі вивозити поранених з ДАПу. Пішли на інструктаж, який має проводити замкомбрига. Дивиться він на мене, питає, чи я водій. На відповідь із матами каже, що все ж таки викрутився та поїду.

Я заїхав у штаб АТО, взяв двох офіцерів із командування ВДВ. Це було не таке грандіозне, як зараз, командування. Сиділи якийсь підполковник, майор, який зараз вже генерал-майор Луньов. Я з ним жив в одному домі.

Дісталися до Тоненького. Висадив офіцерів. Заходжу до бліндажу, а Луньов каже, що я хлопець із досвідом, одразу до укриття йду. Кажу, чого ж бігати з того дома туди-сюди. Офіцери, як я розумію, ще не воювали.

Просто з штабу приїхали керувати, допомагати там з продуктами, правильно організувати все. Вони нічого не зрозуміли, а потім, вночі, прибігли всі до бліндажу.

Потім прийшов до «Майка». Його перша фраза: «нічого собі, молодець, завтра БТР буде везти провізію. Сідаєш та їдеш». Сказав, що я водій, а він мені питання, чи офіцери керувати не вміють? Повернувся до них, кажу, що веліли віддати їм ключі. Наступного дня я був у ДАПі.

Павло Чайка: Якщо б нашу БТР підбили, ми б тягнули тіло загиблого побратима на собі - фото 69289

Оборона на той момент була вистроєна. Не вистачало лише одного – ховатися не було де. Він весь був з стекла, там з бетону були тільки перекриття і колони, на яких це все трималося. Все решта було гіпсокартон, мінеральна вата і скло.

Тому всі завали, які ми там збирали, підтягували. Ховалися за рентгенами. Взривали їх, підтягували до себе та за ними ховалися. За стрічкою, де валізи їздили, теж позиції були. Тобто, в аеропорті фактично ілюзія захисту була.

На пості, де я ніс службу, було кілька візків. Наставили там всього, нагородили. Навіть телевізором прикривалися. Такі в нас, можна сказати, були барикади в цьому аеропорту. Бастіони волонтери привозили, але їх потрібно було чимось засипати. Гіпсом немає сенсу, то ж толку від них.

Намагалися мішків із піском притягнути, але КамАЗ так і згорів. Один все ж вигрузився, але далеко. Тяжко було пісок достати та принести. Потрібно було, з місця вигрузки з першого рукава вийти метрів на 50.

- Як все ж завозили продукти, БК та воду?

- Наші водії просто супер. Ці заїзди нічні. Без фар, без нічого, помаленьку, тихесенько. БТР-80 – просто шикарний. Його чути лише коли під’їжджає, на стекло наїжджає, на метал. Це було безпосередньо біля самої вигрузки. Було чутно, що шумить, репить. Прийшла колона, розгружаються. Виходиш, дивишся, нові люди там, 95 бригада помінялася. Зранку дивлюся, Олексій Мочанов сидить на гітарі грає в штабі. Він після шпиталю нам співав для поранених. Я такий заходжу, брудний весь як чорт: Олексію, здравствуйте. Він впізнав. Було дуже приємно: приходиш і чувак сидить, просто приїхав пограти на гітарі.

Павло Чайка: Якщо б нашу БТР підбили, ми б тягнули тіло загиблого побратима на собі - фото 69189

- Бачили різницю між кадровими росіянами та місцевими, коли вас штурмували?

- Звичайно, можна було відрізняти. Навіть, по радіоперехопленню. Ми, скажу, не супер зашифровані, однак у нас є наша сленгова мова. Там щось придумаємо, кабанчики, цигарки, поросята, дідусь смалить. А російські військові, у них все чітко. Нічого зайвого. Один взвод працює, інший відпочиває. У переговорах сухі цифри, координати. Коли сидиш там, а розмовляють «ДНРчики», то вони так як і ми розмовляють. Якщо слухаєш ефір, можна зрозуміти, хто що від кого хоче. І зрозуміло, це стоять кадрові, а це не кадрові військові. Недооцінювати їх не можна. Втім, я вважаю нашою армію кращою. Реально кращою. Ми, не маючи, безпілотників, як у інших країн світу, не маючи спутників військових, які можуть надавати координати, воюємо із однією з самих сильних армій світу. І ми їм вже три роки не по зубах. Я сміливо кажу, що ми – кращі.

Павло Чайка: Якщо б нашу БТР підбили, ми б тягнули тіло загиблого побратима на собі - фото 69179
Павло Чайка із іншими героями війни / Без Табу

- Який бій був найважчим для Вас?

- Коли ми виїхали з аеропорту, ніхто нічого не знав, куди закинуть далі. Стояли Водяне-Опитне. Ми були там 11 днів. Після цього нам кажуть: їдемо до сектору «М». Знали, що той сектор – розслабуха. Там все спокійно. Збираймося, хотіли вночі виїхати, але вирішили по світлому вирушити. І за півгодини все змінюється. Задача – Дебальцеве.

Скинули зайві речі, все по-бойовому, щоб можна було стріляти, та видвинулися. Коли відбивали Логвиново, мабуть, був найважчий бій. Довгий такий, затяжний. Ми почали о п’ятій тридцять дня. Відійшли десь о четвертій годині ранку.

Але це не було страшнішим. Вийшли од перехрестя з дороги Бахмут-Дебальцево. Другий підрозділ пішло до Горлівки. Стоїмо час, два, три. Бійці питають, що робити будемо. Кажу, що не знаю. Танк, що до нас їхав, підірвався на протитанкових мінах. Дивлюся, стоїть танк, що зі сторони Горлівки потихеньку пострілює в нас. Потім ще сім приїхало і вони нагло так пішли в атаку. Знаючи, що у нас лише БТРи, а проти танка не було нічого, було якось так…Вже було два «трьохсотих», коли сказали відходити. Почав розгортати БТРи. Це було дуже страшно. Той танк, який ми бачили, був в окопі, а наші артилеристи зробили кілька пострілів. Один полетів незрозуміло куди. Інший – ледве по наших не попав. Сказали, що в них не виходить. І поки я розгортав БТРи, оцей танк стріляв по нас. Попав. У мене загинув старший прапорщик Вова Суслік. Коли я забирав його тіло, було страшно, що підіб’ють «бетер» і я не зможу Вову винести звідти. Позиція була така, що залишати його не можна було. Хоч ми були під обстрілом, я повинен був всіх забрати. І я це зробив.

Переживав ще, щоб не підбили мій БТР. Тоді буде тяжко. Два «300», які не зможуть допомогти. Йшли б пішки. Нікуди б не кинули Вову, йшли б. Єдина думка, яка була, щоб просто не підбили БТР, бо треба виїхати. Місця всередині для мене не було. Я просто став на відкриту апарель та ми їхали. Щоб не впав, мене тримали за ремінь.

Об’їжджали заміноване поле, але потрапили до болота. Нам щось розірвало осколком. Потім побачив, що це було одно колесо, але тоді я цього не знав. Думаю, зараз заїдемо, у цьому болоті і станемо, буде смішно. БТР протягнув через болото, однак дорога йде ввись і далі не можемо проїхати.

Дивлюся, а зі сторони Горлівки метрах у 30 друг від друга стоять три танки.

Думаю, блін, у нас 64, там 72. Розумію, що то не наші танки. Пригинаюся і якраз БТР їде. І от я просто бачу, по середині БТРа, попало. Ще там будуть розказувати, що там донецькі шахтарі стріляли. Тобто, БТР їхав. Не скажу, що він просто супер летів, тому що без одного колеса, спущений у болото, він їхав, ну, кілометрів 40 на годину. Може, трохи більше. І вони просто посередині, влучили. І всі попадання були в дорогу, одне просто чіркануло нам БТР, зрізавши вихлопні труби. Все, що попало, було навпроти мене. Били броньобійними. Якщо б осколочними, думаю, в мене попало б. Поки ми не перескочили через висоту, вони увесь час стріляли. Це був самий тяжкий бій.

Водій зробив свою роботу на сто відсотків. Я знаю, що він зараз навчається в Одеському інституті, на офіцера пішов вчитися. Чесно кажучи, проскакував момент страху. Не те що рідним написати та прощатися. Я мамі ніколи не казав, що десь воюю. Вони дізналися про це після першого аеропорту, що я там був. Коли ж хотів поїхати вдруге, просто сказав, що збираюся. Потім подзвонив мамі, кажу, я вже виїхав. І я вже якби і не збрехав, нібито ж сказав, що був в аеропорту, но і з тим самим, не сказав, що я туди заїжджав.

Павло Чайка: Якщо б нашу БТР підбили, ми б тягнули тіло загиблого побратима на собі - фото 69178
Нагороди, здобуті в бою / Без Табу

- А взагалі рідним казали, що йдете на фронт?

- Ні. Вони дізнались про це з Facebook. Радник президента Юрій Бірюков написав, коли я вийшов після аеропорту. Це вже на той час було 25 чи 26 жовтня 2014 року. Весь цей період, вісім місяців, рідні не знали, що я на фронті. Я обманював, я там склади охороняю, ще щось. Ну, все що завгодно я брехав. І я в цей час вже був поранений, лежав у госпіталі-збрехав. І в оточенні був, також збрехав, і якби не Юрій Бірюков, то батьки би, я думаю, ще довго не дізналися, що я воюю на Сході. І от з цього посту, він написам про мене пост і мама на той час, були також якісь вибори, і вона в комісії сиділа. Сидить у фейсбуці, бах, моя фотографія, а я на той час казав, що в Одесі. Вчитися ніби то поїхав. І мама мені каже, а ну сфотаграфуйся навпроти корабля. Я, в принципі, зрозумів, що спалився, ну, довелося розповісти все. Плакали. Казали, що більше вірити мені не будуть. Я пообіцяв більше не брехати. Так і розійшлись на тому.

- Чи вірите у перемогу дипломатичним шляхом?

- Чесно кажучи, коли аналізую, як розвиваються ці події, я впевнений, що таке рішення тільки й будею військовим шляхом не виграєм. Не буде такого вирішення, як у Другій світовій, - капітуляції. Ця війна почалася із політичних мотивів. Дума., що політики її й припинять. Із такою армією, як у Росії, із такою кількістю техніки та озброєння ми все ж не можемо тягатися. Вирішиться це політично, коли закриється кордон Донецької та Луганської областей. Не буде поставок озброєння, довго ти не постріляєш. Візьмемо просто змором. Вони самі здадуться.

- Чим займаєтесь зараз? Продовжили контракт?

- Думав, що контракт у мене до 2018-го року, але у 2015-му отримав офіцерське звання, а тоді він автоматично підписується ще на п’ять років. Я це дізнався кілька місяців назад, так що я стабільно забезпечений до 2020 року.

У зв’язку із отриманою травмою я поки що не можу служити у десантних військах і спецназі. А що просто так сидіти у бригаді? Попросився перевестися у тиловий підрозділ, займається забезпеченням формою, одягом і харчуванням в армії. Всі його знають, як центр Марченка. Відповідаю, за приймання речового майна за якістю, тобто за якість речового забезпечення Збройних Сил України. Мені робота подобається. Вважаю, що я на потрібному місці, поки травмований. Не сиджу, не опускаю руки, а роблю щось корисне для нашої армії. І, як ми бачимо, після формування цього центру, зрушення пішли у кращу сторону. Солдати у нас не "голі-босі". Берці в нас супер, форма в нас хороша, тільки там залишилось із тканинами поекспериментувати і дійти до такого рівня... звичайно, потрібне фінансування. У нас багато моментів, дивися, хлопці з передової, жалуються, то не так, то не так, все в нас погано. Кажу, хлопці ви не бачили, що в нас було у 13-му. Якщо порівнювати то, це небо і земля. Не треба грішити, не можем ми одівати наше військо, так як Америка, тому що бюджет їхньої армії один, бюджет нашої армії другий. Тому, хай люди лікують цифри і розуміють, що, якщо в нас буде такий бюджет, то в нас будуть і вогнетривкі шкарпетки, і все, що завгодно. На цей час у нас чотири комплекти камуфляжу на рік. Три пари берців на всі сезоні. І от, коли хлопець підірвався на протипіхотній міні і ці берці, через товсту шкіру та кевларову устілку врятували йому ногу. Вважаю, що це дійсно оцінка роботи і по якості, і по інших показниках.

Без Табу
Другое на тему
Комментарии
Публикации