Один віз на трьох. Історичний конфлікт трьох націй з точки зору звичайної байки

Порядку нема ні в них, ні в нас... (с) / Прес-служба президента України

Київ - Варшава - Тель-Авів. Геополітична байка з зооморфними порівняннями та не без моралі.

Наприкінці вересня сталося чергове вже загострення національного питання, причому одразу на декількох фронтах. Спочатку президент Ізраїлю дуже негативно висловився на адресу українських націоналістів, звинувативши їх у винищенні цвіту єврейської нації. Потім поляки оголосили про прем’єру художнього фільму, що нібито має висвітлити події часів Другої Світової на Волині у об’єктивному світлі. Мова тут, звісно, йде про типово польську об’єктивність, яка передбачає для українців виключно статус агресорів або в кращому випадку колабораціоністів. Неподобство? Не те слово.

Представникам молодого покоління (особливо тим, хто не дуже старанно вивчав історію) подібне розгойдування човна може здатися чимось дивним і незвичним. Але люди досвідчені та освічені до проявів неповаги з боку сусідів та партнерів давно вже звикли. Власне кажучи, самі українці також не втрачають можливості добряче копнути заклятих друзів. Це не можна назвати ані класичною ворожнечею, ані типовими стосунками з серії love/hate – усе значно простіше і водночас складніше. Аналогія з відомою байкою про птаха та двох мешканців водної стихії так і напрошується.

Українці у даному протистоянні, зрозуміло, представлені лебедем. І причина зовсім не в бажанні видатися красивішими та елегантнішими на фоні супротивників, а у мантрі "народжений повзати літати не зможе". Нашого брата історично якраз-таки і тягнуло літати. Птах – це перш за все політ, політ – це свобода, а саме за свободу пересічний гречкосій боровся останні кілька століть. Боровся і нарешті виборов її, причому швидше не завдяки, а наперекір. Дехто змушений боротися навіть зараз, до речі.

За поляків доведеться зіграти раку. І справа не в тому, що у Мазовецькому воєводстві давно існує селище під назвою Ракі. Варені раки як одна з улюблених польських закусок до пива тут теж ні до чого. Просто іноді кидається в очі стереотипне бажання пересічного поляка рухатися назад, незважаючи на декларування протилежних намірів. Коли дерева були великими, місто Тарту носило назву Дорпат, а про електричний струм не мріяли навіть диваки, Річ Посполита була імперією, з думкою якої змушена була рахуватися уся Європа. Який порядний поляк зараз не мріє про повернення тих часів? Навіть так звані ліберали цього хочуть, але змушені мовчати через свою публічну позицію.

Євреям же в якості тотемної істоти лишається щука. Варто одразу попередити, що гефілте фіш, для приготування якого щука підходить ідеально, не має до цього вибору жодного стосунку. Зовсім інша справа – вічна необхідність пристосовуватися до незручних умов на чужих землях. Завдяки цим навичкам представники «богообраного» народу майже всюди почувають себе немов риба у воді. А в ситуаціях, коли треба захищати власну ідентичність та право на існування, вони цілком здатні поводити себе як справжній хижак, чий погляд красномовно говорить: не лізь, бо покусаю.

За іронією долі усі три учасники перманентного конфлікту зіштовхуються в одній локації - на території сучасної України. Корінні мешканці не вимагають нічого надзвичайного – вони хочуть жити вільним життям, вирощувати гречку, розводити свиней та розпивати оковиту під місячним сяйвом. Географічні сусіди з манією домінування, навпаки, хочуть контролювати усе навколо включно з корінними мешканцями та їхніми садибами. Вічні мандрівники, в розумінні яких ідеальна зірка має шість кінців, просто хочуть лишатися самими собою і протистоять асиміляції з усіх сил. Ну і свинину їм, звісно, не варто пропонувати, бо це некошерно. На додачу історичний конфлікт ускладнює небажання двох сторін йти на ситуативний союз в боротьбі з третьою – якщо спроби об’єднати зусилля і були, то невдалі та з непередбачуваними наслідками.

Що робить у подібних випадках розумна людина? Правильно, починає шукати компроміс, оскільки вічно воювати на всіх фронтах не можна – сили рано чи пізно скінчуються. Але на даному етапі до повноцінного компромісу готова лише одна сторона – за дивним збігом обставин саме та, яку деякі представники двох інших безапеляційно вважають агресором. Щука начебто й готова вчинити за прикладом лебедя, але постійно змушена озиратися то на рака, то на страшного північного ведмедя, який нібито відсутній у списку дійових осіб, але насправді його присутність чудово помітна.

Не міняє нічого навіть наявність власного ставка, завдяки якому щуці більше не доводиться поневірятися деінде. Ракова ж позиція лишається незмінною: компроміси – справа для слабких, а сильні мають стояти на своєму. Отак і живемо щонайменше останні років триста-чотириста. І схоже, що житимемо так ще достатньо довго. А все тому, що компроміс – ситуація, в якій вдарити по руках мають щонайменше дві сторони.

Головне – не зректися своїх героїв під час пошуків ідеального для всіх розв’язання історичного конфлікту.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!