Ніч у Мінську: Чим цікаві спогади Олланда про Мінські угоди, Путіна та Порошенка
Після останніх гучних подій на Сході України дещо відійшли у тінь не менш важливі відомості від колишнього французського лідера Франсуа Олланда, завдяки якому віднині ми знаємо, як намагалися задобрити агресора у Мінську 2015 року.
Що не кажіть, а колишнім політиком бути простіше та спокійніше, ніж діючим. Можна робити будь-які заяви, не побоюючись заплямувати репутацію. Можна цілком офіційно жити для себе, а не витрачати час на сесії, наради, візити та саміти. Врешті-решт, ніхто не заважатиме оприлюднювати приховану раніше інформацію, якщо тільки мова не про державну таємницю. Особливо у випадку з мемуарами, які протипоказано писати сухо та без фактажу.
Франсуа Олланд і близько не був ідеальним президентом для Франції, яка після років дивної стабільності за Міттерана та Ширака вдарилася в пошуки екзотичного керманича. Лідер соціалістичної партії нехай і не наламав стільки дров, як його попередник Саркозі, але в цілому був надто аморфним і нерішучим для того, аби сподіватися на переобрання. Принаймні, такі висновки можна зробити за риторикою французької преси в часи його правління. Але стосуються вони здебільшого внутрішньої, а не зовнішньої політики.
Мінський формат / Getty Images
У стосунках з Росією Олланд декларував жорстку лінію поведінки. Виходило, щоправда, не завжди. Варто згадати в якості прикладу історію з військовими кораблями «Містраль», які новообраний президент спочатку відмовився віддавати РФ навіть попри наявність угоди та внесений аванс, який вже встиг розтринькати чоловік Карли Бруні. Потім, однак, Москва зуміла все владнати, залучивши до схеми Єгипет в якості посередника для замилювання очей світової спільноти. Якось не збігається це із загальною позицією щодо держави-агресора, але офіційно дорікнути французам нема чим.
Втім, жодного пієтету до Путіна та його свити вже колишня перша особа в цілому не виказувала. Навпаки, у розділі мемуарів, присвяченому підписанню Мінських угод та попереднім перемовинам, можна дізнатися чимало неприємних дрібниць, які виставляють російського диктатора і його оточення егоцентричними навіженими дурнями. Якщо закрити очі і уявити описані картини, на мить може дійсно стати смішно, доки не почуєш істеричну обіцянку-погрозу остаточно знищити українську армію на Донбасі.
Особливо вражає прийом високих гостей в атмосфері соцкультпобуту. Гаразд, Порошенку очікувати на якусь гостинність від безпосереднього ворога навіть на нейтральній території було не варто. Та аналогічно приймаюча сторона поставилася до лідерів Німеччини та Франції. І проблема навіть не в тому, що замість нормальної вечері учасників процесу спробували нагодувати якимись неїстівними на вигляд та несмачними бутербродами. Показовим був момент, коли Путін ранком після тривалих нічних розмов ні про що сказав, що залишить співрозмовників на хвильку, аби спитати думки про угоду у представників так званих «молодих республік». А сам натомість перебрався до кабінету зі зручним ліжком, доки інші намагалися хоч якось прилаштуватися подрімати у переговорній залі. Якось це неетично, відверто кажучи. Але етикету у школі КДБ, як відомо, не навчають.
Путін влаштував істерику перед очима лідерів інших держав / Getty Images
Дуже імпонує те, що Олланд називає речі своїми іменами – тепер-то вже йому можна це робити. Під час згадки про катастрофу рейсу МН17 екс-президент одразу наголошує, що збили літак росіяни, а не якась абстрактна нечиста сила. Коли мова заходить про держави, що мають із Росією спільний кордон, він зазначає, що Кремль свідомо створює навколо себе «пояс нестабільності» за допомогою створення штучних конфліктних ситуацій, зокрема військових. Незрозуміло тільки, чому заперечується тотожність війни на Сході України з “Холодною війною”. Адже окупанти відверто називають нас «країною 404» і наполягають на тому, що нами ззовні керують американські стратеги. Та що там окупанти – навіть місцеві корисні дурники на кшталт Євгена Мураєва так вважають.
Судячи зі спогадів попередника Макрона, Путін в лютому 2015-го від самого початку не був готовий йти на жодні поступки. Не став він задкувати навіть після того, як під загрозою обіцяної Меркель міжнародної ізоляції поставив підпис під угодою. Бо не врахували європейські політики, що РФ будь-яке юридичне формулювання здатна викрутити на свою користь. Вийшло так, що домовленості виконувалися лише з одного боку – українського. І російські збройні формування аж до сьогодні обстрілюють позиції наших військових зі словами «це не ми, це місцеві трактористи, нас тут нема».
Захід підтримує Україну, але не завжди - справами / Getty Images
Десь на фоні висвітлилася інша, не надто очевидна проблема. Олланд нехай і притримується лівих політичних поглядів, але все ж розуміє, звідки ростуть коріння зла. Ось тільки політичних діячів в ЄС, які намагаються адекватно дивитися на реальність, а не прислухаються до покликів своїх шлунків чи гаманців, з кожним роком стає все менше і менше. Значно простіше злітати до Москви на аудієнцію до кремлівського тирана і випросити собі якісь преференції в обмін на лобіювання інтересів РФ у своїх краях та спробу легалізувати анексію Криму. Або ж просто робити вигляд, що нічого не відбувається.
А от Порошенко у очах певної категорії населення може після одкровень колишнього французького колеги суттєво піднятися. Принаймні, після оприлюдненої сутички на словах із Путіним комусь важко буде говорити про «війну на крові» та поширювати інші подібні тези. Кожному своє.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець