Неправославна несвобода. Чому церква московського патріархату все ще домінує в Україні

The devil is in the detail / Без Табу

26 червня 1992 року дві українського православ'я об’єднались. Проте навіть через 25 років УПЦ КП лишається у тіні церкви Московського патріархату.

Свобода віросповідання – не та річ, про наявність якої в Україні можна говорити зі стовідсотковою впевненістю. Так, справи в релігійному плані тут все ж кращі, ніж в країнах, де нерівність прописана на законодавчому рівні. Але й у нас серед усіх рівних таки знаходяться «рівніші». Причому дискримінація подібного характеру була закладена на українських землях навіть не за дідів-прадідів, а значно раніше.

Рівно 25 років тому сталося об’єднання, яке зараз могло б бути щонайменше приводом для урочистої промови перших осіб держави. Українська автокефальна церква, що більш ніж півстоліття існувала до цього на нелегальному положенні, та українська православна церква Київського патріархату, яка по той бік українсько-російського кордону і досі вважається чимось протизаконним, фактично стали єдиним цілим. Фактично ж ця своєрідна унія особливо на стан справ не вплинула. І причин для цього було забагато.

По-перше, православна церква Московського патріархату, яку в нинішніх умовах язик не повернеться назвати українською, завжди мала потужне лоббі серед українського політикуму. Чимало місцевих діячів як локального, так і державного значення, аж надто міцно були пов’язані з Москвою, щоб не долучатися до обопільно вигідної пропаганди на фронті віри. Це зараз персонажі на зразок Вадима Новинського кидаються у вічі, бо надто вже нахабно намагаються догодити кураторам і заробити собі бонус до рейтингу. А років зо двадцять тому участь якогось депутата у відновленні чи хоча б у церемонії відкриття чергової церкви УПЦ МП була швидше моментом позитивним. Особливо з урахуванням того, що радянська влада нібито пропагувала державний атеїзм – через це «повернення до коренів» сприймалося напрочуд оптимістично.

Навіть зараз на прикладі деяких великих міст можна осягнути програшне за визначенням становище УПЦ КП. Візьмімо хоча б Дніпро, що на ментальному рівні лишився «Днєпропєтровском». Борис Філатов в якості градоначальника неодноразово робив кроки назустріч дрібним релігійним громадам. Почати відновлення мечеті? Буда ласка. Посприяти тому, щоб місто стало для правовірних євреїв ледве не логістичним центром у Східній та Центральній Європі, відібравши попутно цей статус в Одеси? Жодних проблем. Але серед православних Московський патріархат як домінував, так і домінує. Не в останню чергу через те, що сам пан бургомістр є старостою у власному приході УПЦ МП. І таких прикладів можна назбирати силу-силенну.

По-друге, ще за шкільними партами в голови пересічних українців акуратно, але точно закладається помилкова за визначенням варта: канонічне нібито православ’я – найкраща з конфесій на українській території. Скажімо, події Коліївщини навіть в університетських курсах історії де-не-де і досі висвітлюються цілком однобоко, хоча Російська імперія насправді хотіла помножити паству підконтрольної державі церкви не менше, а навіть більше, ніж помираюча Річ Посполита. Дещо схоже мало місце і в курсі літератури, надто там, де література російська ще лишилася в якості самостійної дисципліни, а не частини зарубіжної. Можна скільки завгодно перевидавати підручники, але якщо залишати в них тези, вписані туди ще радянською пропагандою, то змінити менталітет молодих поколінь в порівнянні зі старшими не вдасться.

По-третє, паства УПЦ МП і досі цілком серйозно сприймає власну церкву в тому вигляді, в якому вона фактично існує останні півстоліття щонайменше. Знову ж таки, подивіться на великі міста Лівобережжя. Раніше місцеві мешканці поводили себе максимально обережно, адже той, кого було помічено у занадто щирій любові до бога, завжди викликав підозри з боку відповідних органів. Зараз же усе розвернулося на 180 градусів: косо починають дивитися на того, хто до церкви з якихось причин не ходить. Якщо дізнаються про інше віросповідання, то можуть врешті-решт і відчепитися. Але не дай боже назвати себе ідейним атеїстом – проблем потім не обберешся. Хто-хто, а колишні «ідейні атеїсти», а нині «ідейні православні» знають про це чудово.

От і маємо таку собі дискримінацію Шредінгера, що одночасно і існує, і не існує. Стаття 35 Конституції України з цього приводу говорить наступне: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і риту альні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей».

Але на практиці навіть в часи незалежності більшість населення продовжує танцювати навколо московського вогнища. І мало хто згадує про те, що УПЦ МП по суті є структурним підрозділом спочатку радянських, а потім і російських спецслужб. Той самий дивний випадок, коли ягнята самі лізуть до вовчої пащі. І вдіяти щось з цим неможливо, доки держава займає щонайменше половинчасту позицію.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подборку только важных новостей!

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!