Поза Уманню. Незвичний історичний погляд на Коліївщину

А серед базару, Стоїть Гонта з Залізняком (с) / Ілюстрації Панаса Сластьона до поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки"

У річницю кульмінаційної події Коліївщини, відомої як «Взяття Умані» або ж «Уманська різня», оглядач Без Табу нагадує простий тезис - не можна вціліти, коли опиняєшся між молотом та ковадлом.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram і отримуйте підбірку тільки цікавих та важливих новин!

Чергова спроба розібратися у хитросплетіннях української історії знову доводить те, що намагається приховати шкільна програма. Протягом кількох останніх століть українці змушені були боротися за власну Незалежність, не маючи жодного постійного союзника. А якщо хтось і допомагав, то зовсім не безкоштовно. Ба більше, наших пращурів сильніші держави частенько використовували у власних цілях, хоча іноді це не видавалося настільки очевидним фактом. В якості прикладу можна згадати Коліївщину та зокрема взяття гайдамаками Умані.

1768 рік. Польща слабшає зо дня в день і перебуває під сталим впливом Російської імперії. Король Речі Посполитої Станіслав Понятовський видає не надто логічний наказ, згідно якого віряни протестантської та православної церков зрівнюються в правах з католиками. Це рішення викликає передбачуване обурення з боку католицької шляхти, яка втрачає статус безумовної еліти. Після об’єднання сил на Поділлі представники новоствореної Барської конфедерації влаштували справжню різанину, під час якої особливо перепало непричетному до конфлікту мирному українському населенню.

Кіннота Барської Конфедерації

А далі починається найцікавіше. Православне духовенство нібито спровокувало селян на повстання проти поляків та євреїв, що мали тоді цілком пропольську позицію. Коли мова заходить про ім’я ініціатора, джерела розходяться в думках – одні вважають ним переяславського єпископа Гервасія Линцевського, інші вказують на ігумена Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського.

Сучасні ж дослідники взагалі вважають, що ідейного натхненника треба шукати серед імперських сановників. Так чи інакше, але починалася Коліївщина саме як повстання на релігійному ґрунті. І Максим Залізняк за дивним збігом обставин свого часу був ченцем Мотронинського монастиря.

Події березня-червня 1768 року можна описувати за схемою, що принесла славу Дейнеріс Таргарієн: гайдамаки підходили до населеного пункту Х, місцеві мешканці в цілому охоче приставали на їхній бік, а уніатам та юдеям перепадало так, що вціліти комусь вдавалося дивом. За польськими прогнозами, переможна хода повсталих мала захлинутись в Умані, що вважалася на той час ледве не найбільш неприступним містом Правобережжя. Новозбудована фортеця, рови з водою, додаткова огорожа з сотень величезних гострих кілків – не кожна регулярна армія ризикне взяти такі укріплення за допомогою кавалерійського наскоку. А тут селяни, що в прямому сенсі рушили бити супостатів з лопатами та вилами в руках. Підсумок, здається, мав бути очевидним.

Але не все сталося так, як гадалося. Звичайно, ключовим фактором взяття Умані був перехід на бік повстанців місцевого сотника Івана Гонти. Навіть польські історики, що відверто називають його катом і зрадником, зауважують при цьому, що саме він, а не призначене особисто королем тріо польських полковників, був керівником козацької міліції. Не дивно, що неприступний нібито форпост пав на п’ятий день агресивної облоги, 21 червня 1768 року. Якщо аналізувати події того ранку, то можна передбачити, що крові пролитися могло значно менше – планувалася мирна здача, але біля воріт фортеці поляки в паніці відкрили вогонь по Гонті та його делегації.

Через базар переходить, Став, розрива купу, Ляхів мертвих, шука когось, Нагнувся, два трупи / Ілюстрації Панаса Сластьона до поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки"

Мало хто тоді усвідомлював головний наслідок взяття Умані. Санкт-Петербург отримав корисну інформацію, якій на той момент не було ціни. І при цьому імператорським чиновникам та генералам навіть палець об палець вдарити задля цього не довелося. Вони отримали достовірне підтвердження нещодавніх чуток про деградацію польських збройних сил. І дійсно, маючи перевагу щонайменше в артилерії та кількості нібито добре навчених вояків, конфедерати не зуміли втримати місто під своїм контролем. А це означає, що добити Річ Посполиту в разі чого можна буде і малою кров’ю.

Що ж до гайдамаків, то вони після феєричної звитяги фактично потрапили до категорії відпрацьованого матеріалу. Ба більше, повстання на той момент вже мало не стільки релігійне, скільки національне підґрунтя – де-не-де бити закликали вже «не тільки ляхів та жидів, але й москалів». Ще трохи, і джин остаточно вирвався б з пляшки, тому діяти довелося негайно, причому дуже підступними методами. За великим рахунком, Залізняка, Гонту та інших героїв Коліївщини московітам здали свої, ледве не за тридцять срібників. Зрадники, що цікаво, незабаром теж наклали головами, бо ренегатів не любили ніде і ніколи, навіть в Російській імперії часів правління Катерини ІІ.

Історія останнього великого гайдамацького повстання – наявне підтвердження простої істини: не можна вціліти, коли опиняєшся між молотом та ковадлом. Пересічний українець середини XVII століття програв би за будь-якого підсумку цього конфлікту. Програла, як виявилося, і Польща, яка після першого з трьох поділів на півтора віки втратила суверенітет. Не можна вірити ворогу, навіть якщо він обіцяє тобі золоті гори, оскільки рано чи пізно від гарантовано завдасть удару в спину. Більшість територіальних суперечок держава зі столицею спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім в Москві вигравала саме таким чином.

Жаль тільки, що навіть зараз, коли з часів Коліївщини минуло майже 250 років, не всі українці це усвідомлюють.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Підписуйтесь на наш канал в Telegram і отримуйте підбірку тільки цікавих та важливих новин!

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!