Місто Зеро. Дві біди провінційних українських містечок

12:50, 24 июля
1
Від крайнощів до крайнощів - фото 1
Від крайнощів до крайнощів / кадр з к/ф Місто Зеро

У недільному огляді Без Табу - замкнене коло української провінції - від Ірпеня до П’ятихаток.

Багато письменників у своїх творах так чи інакше люблять зробити головним героєм не якусь конкретну людину, а місто та специфічний антураж. Стосується це не лише визнаних класиків, на творчість яких легко можна натрапити у шкільній програмі. Той же Валер’ян Підмогильний у своєму "Місті" вивів на перший план не Степана Радченка, а Київ міжвоєнного часу – красивий і потужний, але бездушний механізм, який рано чи пізно ламає будь-яку людину, підлаштовуючи її під власні правила існування, і постійно вимагає певних жертв.

Серед західних авторів в цьому контексті одразу ж пригадується Джеймс Еллрой. Якщо уважно перечитати "Трилогію Ллойда Хопкінса" та "Лос-Анджелеський квартет", то можна помітити одну цікаву спільну рису – антураж Міста Янголів прописаний іноді навіть краще, ніж певні герої з плоті та крові. Ця ремарка є дуже важливою, оскільки хто-хто, а Еллрой розкривати характери та сутність своїх персонажів вміє неперевершено. Навіть уяву особливо не потрібно вмикати, щоб намалювати для себе потрібний образ.

В реальному житті насправді теж іноді варто міняти ракурс та дивитися на ситуацію не так, як звикла робити більшість. Завдяки подібному підходу завжди відкривається щось нове, стають зрозумілими дрібниці, які раніше не кидалися в очі. От візьмімо хоча б свіженьку історію з мерами Ірпеня та Бучі, які могли здаватися комусь перспективними політиками, а насправді виявилися махровими корупціонерами. Розбирати персоналії цих антигероїв в принципі нема сенсу, бо навряд чи за підсумками цього розбору вдасться додати якусь нову рису до спільного образу політика/чиновника регіонального значення. А що буде, якщо спробувати незамуленим оком оцінити їхні, так би мовити, угіддя?

Будь-який мандрівник зі стажем погодиться з тим, що невеликі українські міста та селища міського типу поділяються на дві нерівнозначні категорії. Ірпінь та Бучу варто віднести до першої, менш численної категорії. Вже на в’їзді до кожного з цих міст з’являється дивне відчуття – щось тут не так, за привабливою обгорткою має ховатися якась зовсім вже неїстівна начинка. Але проходить година, дві, три, а висновок після тривалої пішої прогулянки напрошується лише один – тут просто нема до чого причепитися. Оновлена інфраструктура, неправдоподібно якісно як для маленького містечка підлатані дороги, прибрані вулиці, персонал у магазинах, який демонструє непритаманну для своєї професії ввічливість – усе як з голочки, висловлювати претензії просто нема за що.

Лише значно пізніше нарешті вдається видихнути спокійно: у населеного пункту знаходиться недолік, причому суттєвий і пов’язаний з людським фактором. Або міський голова виявляється крадієм та аферистом, на фоні якого Остап Бендер здається хлопчиськом, або міська рада під прикриттям зацікавлених столичних кураторів роздає направо та наліво заповідні землі, або якийсь чиновник середнього рівня виявляється у повсякденному житті звичайнісіньким збоченцем та ексгібіціоністом… Але головне, що інтуїція не підвела. Закон Гупти ("Якщо усе виглядає занадто добре, то це брехня") у подібних випадках працює немов швейцарський годинник, і реальна картина виявляється не такою вже яскравою та кольоровою, як здавалася раніше.

Найцікавішою у подібних випадках є реакція місцевого населення. Так, у соціальних мережах вже з’явилася група цілком реальних мешканців Ірпеня, яка у коментарях активно захищає мера Карплюка. Мовляв, саме за його правління місто стало таким, яким є зараз, на вулицях не смітять, об’єкти комунальної власності вчасно ремонтують і навіть нечисленна популяція бродячих собак на людей з роками перестала кидатися. Та й взагалі, ніякий Карплюк не злочинець – коли у місті правили бенкет справжні злочинці, він ще навіть шкільного атестату не отримав. За великим рахунком, люди давно вже примирилися з тим, що влада краде усе підряд і навіть не червоніє, але іноді таки ділиться награбованим з плебсом. Якщо хочете, можете вважати це своєрідною версією стокгольмського синдрому.

До другої ж категорії зазвичай відносять міста та селища, які з інфраструктурної точки зору перебувають у жахливому стані. Причому чим далі від Києва, тим більше подібних населених пунктів трапляється на карті. Канонічний приклад навіть шукати довго не треба, достатньо лише згадати про хронічно одноповерхові П’ятихатки, які давно є однією з ключових станцій на Придніпровській залізниці. Але більше цьому місту похвалитися нічим. Потрапити хоча б кудись з залізничної станції можна лише небезпечним мостом, який здатен страшенно розхитати навіть невеличкий вітерець. На площі біля автостанції неможливо придбати таку просту річ, як пляшка питної води. Кава, чай, цигарки, ковбаси та інші м’ясні вироби – коли завгодно і скільки завгодно, але якщо просто хочеться пити, то краще вже потерпіти до Жовтих Вод (теж канонічний приклад міста, яке застрягло далеко у минулому, але тут хоча б про застій варто говорити, а не про кінець сталінської епохи). Дороги – окрема історія. На Січеславщині вони жахливі за визначенням, але тут за двадцять хвилин подорожі у маршрутці за умови відсутності сидячих місць можна втратити кілька зубів.

Парадокс у тому, що тут нічого не мінялося на краще навіть тоді, коли головою обласної ради був уродженець П’ятихаток Микола Швець. Це дещо нехарактерно для українських реалії, бо люди вже встигли звикнути до того, що політики будь-якого рівня за наявності прямого доступу до годівниці намагаються якомога краще забезпечити свою малу батьківщину. Іноді так є насправді, в інших випадках це не більше, ніж елемент піару. Але є міста та селища, яким навіть про елементарний ремонт доріг лишається тільки мріяти. Чи краде тут щось місцева влада? Так, краде, бо вчиняти інакше не звикла. Але питання в тому, що тут і красти особливо нема чого.

Постає цікава дилема – а який з двох варіантів кращий? Коли верхівка тягне до своїх комор мільйони, але цілком планово ділиться копійками з народом, який її обрав чи коли верхівка краде копійки, але усі до одної і не ділиться з народом взагалі? Людина з правильною системою цінностей одразу скаже у відповідь, що жоден з цих варіантів нікуди не годиться. Але як вибратися з цього замкненого кола? Один з героїв Леоніда Філатова колись застрягнув у подібному Місті Зеро навічно. Невже провінція включно з близькими до столиці містечками теж приречена?

Однозначної відповіді на це питання поки немає.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без табу
1
Публикации