Місія на валізах: Чому американське посольство переїздить до Єрусалиму

США привітали Ізраїль з ювілеєм / Getty Images

Автор Без Табу аналізує дипломатичні ініціативи президента Трампа та пояснює, чому переїзд 14 травня американського посольства до Єрусалиму був неминучим.

Серед купи американських традицій останнім часом регулярно доводиться згадувати про президентську. Якщо до Білого дому заселився республіканець, варто очікувати небанальних ходів у зовнішній політиці включно із військовими конфліктами. Адміністрація Рейгана за допомогою кількох нехитрих маніпуляцій підштовхнула до прірви напівмертвий СРС). Представники двох поколінь родини Буш однаково агресивно ставили на місце Саддама Хусейна, а син переплюнув батька, розпочавши активну боротьбу з талібами в Афганістані.

Зрозуміло, що від Дональда Трампа теж чекали радикальних дій від дня інаугурації. Воювати президент номер сорок п’ять вирішив перш за все на дипломатичному фронті. Становище Башара Асада у Сирії є близьким навіть не до цугцвангу, а до мату в кілька ходів. А от зміцнити свої позиції в регіоні шляхом правильної розстановки пріоритетів – справа більш нагальна. І неминучий переїзд американського посольства в Ізраїлі до Єрусалиму прямо на це натякає.

Історична подія в режимі онлайн:

Ще наприкінці минулого року Трамп не мав чіткої позиції з цього питання. Так, перенесення дипломатичної місії в Ізраїлі було одним з пунктів його передвиборчої програми. Але коли дипломати вже були готові зніматися з насидженого місця в Тель-Авіві, президент підписав указ, який відкладав переїзд на півроку. Тоді всі одразу згадали про те, що вперше ці наміри було офіційно задекларовано ще 1995 року, проте ані Клінтон, ані Буш, ані Обама з різних причин не втілили їх у життя.

Затримку пов’язували з тим, що в Європі вистачало незгодних з позицією США. Більшість партнерів по НАТО чітко давали зрозуміти, що Вашингтон занадто форсує події та лізе поперед батька в пекло. А пекла можна уникнути лише в разі наявності спільної позиції Ізраїлю та Палестини по Єрусалиму. Не вистачало лише традиційної репліки щодо висловлення стурбованості та занепокоєння, яку частенько доводилося чути в контексті російської окупації Криму та Донбасу. Простіше кажучи, в ЄС дуже не хотіли ескалації конфлікту на Близькому Сході, але при цьому також не бажали докладати жодних зусиль для того, аби хтось раптом не підлив масла у вогонь.

Ба більше, незабаром після Різдва стало зрозуміло, що на відкладення переїзду посольства вплинула не думка союзників, а технічні причини. Протягом січня 2018 року Трамп як в соцмережах, так і в офіційних заявах наголошував, що визнає Єрусалим столицею Ізраїлю і логічно, що дипломатична місія буде розташовуватися саме там. Дещо пізніше з’явилася і конкретна дата переїзду – 14 травня. Вона дивним чином співпала з сімдесятою річницею утворення Ізраїлю як суверенної держави.

Звичайно ж, мусульманам по сусідству такий поворот подій не сподобався. Палестинці обурювалися тим, що з ними навіть не намагалися обговорювати тему Єрусалиму. Туреччина в особі всюдисущого Ердогана у грудні обіцяла на крайній випадок навіть розірвати з першою в світі єврейською державою дипломатичні відносини. Ліга арабських держав, в свою чергу, застрягла проміж двох вогнів: і засудити наступ на примарні інтереси палестинців треба, і не рахуватися з позицією американців як стратегічних партнерів окремо взятих еміратів та королівств не можна. До радикальних кроків ніхто поки не готовий.

Та й в Європі з цього питання вже нема єдності. Одіозний президент Чехії Мілош Земан нещодавно висловив побажання узяти приклад з Трампа і перенести до Єрусалиму чеське посольство в Ізраїлі. Невідомо, що так вплинуло на давнього прихильника Путіна, але чеського підпису під критичною резолюцією ЄС в Брюсселі так і не дочекалися. Проти також виступила не лише Угорщина з ще одним кремлівським протеже Орбаном на чолі, але й Румунія, чия позиція версію про міфічну «руку Кремля» якщо не спростовує, то ставить під сумнів.

Про важливість заходу свідчить той факт, що до Ізраїлю в неділю прибули Іванка Трамп та Джаред Кушнір в компанії міністра фінансів США Стівена Мнучина. Цей жест є дуже символічний, якщо пам’ятати, що президентський зять – не просто єврей, а юдей за віросповіданням, та й президентська донька після одруження відповідно до традиції навернулася до чоловікової віри. Сам голова держави ще позаминулого тижня теж рвався на урочистості, але щось таки не склалося – кілька днів тому було оголошено про неможливість його візиту до Єрусалиму.

Висновок напрошується лише один: якщо Вашингтон хоче щось зробити, думки сторонніх (навіть стратегічних партнерів) жодної ролі не гратимуть. Чомусь пригадується в цьому контексті серія авіаударів по Лівії 32-річної давнини нібито у відповідь на теракт в Німеччині, жертвами якого стали кілька американських військових. Рейган взагалі не звернув уваги на численні протести європейців (деякі держави навіть закрили власний повітряний простір для американських ВПС) і шарахнув по Каддафі не те щоб надто боляче, але достатньо потужно для нагадування, хто в світі головний. Проковтнути це довелося не лише Європі, а навіть СРСР, оскільки радянська антиамериканська пропаганда цей випадок дивним чином проігнорувала.

Чим Трамп гірший за Рейгана? Точно не бажанням вести радикальну зовнішню політику.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!