Ліберал з подвійним дном. Три міфи про Михайла Горбачова

03.03.2017, 14:45
9
Михайло Горбачов та дута велич - фото 1
Михайло Горбачов та дута велич / Getty Images

Вчора першому та останньому президенту СРСР Михайлові Горбачову виповнилося 86 років. Без Табу намагається оцінити історичний спадок Горбачова.

86 років - ознака того, що в наші часи людям живеться краще, ніж колись у сиву давнину. Раніше так звані «вожді», хоч діючі, хоч колишні, до такого віку не доживали. Перший та останній президент СРСР і досі викликає чималий інтерес з боку людей, що цікавляться історією та державотворчими процесами. І зараз саме час розвіяти чи підтвердити кілька міфів, безпосередньо пов’язаних з колишнім помічником комбайнера, який зумів одного чудового дня стати на чолі країни з населенням у більш ніж 200 мільйонів душ.

Міф перший: Горбачов був таким лібералом та демократом, яких ще пошукати треба

Прихильники життєздатності цієї теорії мають підстави не сумніватися у власній правоті. Нобелівську премію миру абикому не дають – раз. Саме за правління Горбачова в СРСР з’явився хоча б натяк на свободу слова під вивіскою "гласність" – два. Саме він начебто довів до логічного завершення боротьбу з культом особистості не лише Сталіна, але й Леніна – три.

За бажання та наявності часу можна накопати ще з півдюжини потрібних фактів і намалювати цілком правдиве резюме. Але реальність була значно жорстокішою.

Найбільш яскраво про Горбачова як "ліберала та демократа" говорять регулярні придушення проявів націоналізму в регіонах силовими методами. До нього генсек із родимою плямою на голові прийшов, щоправда, не одразу – для розуміння необхідності використання спецназу з гумовими кийками та саперними лопатками довелося спочатку махнути рукою на дрібний, здавалося б, конфлікт у Нагірному Карабаху. Маленька суперечка через байдужість з боку "союзного центру" перетворилася на війну, полум’я якої загасити не вдалося і до сьогодні. А радянське керівництво отримало, як здавалося тоді, дуже цінний урок.

Першою ластівкою став розгін мітингу у Тбілісі в квітні 1989 року. Чимало істориків справедливо вважають, що саме тоді Москва раз і назавжди втратила Грузію – коли на мирні протести відповідають насиллям, єдиною адекватною реакцією може бути лише ненависть. "Чорний січень" 1990 року у Баку та січневі ж події у Вільнюсі та Ризі рік потому остаточно дали зрозуміти, що величезною країною керує зовсім не філантроп, а звичайнісінький лякливий номенклатурний бовдур, який розуміє фразу "усі ми, люди, браття на землі" надто вже специфічно. Звідси, до речі, витікає наступне сумнівне твердження.

Міф другий: Горбачов мав особливо приязне ставлення до України та посприяв здобуттю її незалежності

У деяких колах досі заведено вважати Михайла Горбачова у однією з позитивних рушійних сил української національно-визвольної боротьби. Мовляв, президент СРСР був зовсім не проти відокремлення «всесоюзної житниці» від метрополії – а якби мав, то дав би команду ввести до Києва війська так само, як до Баку. На додачу ще й мати його була українкою, і тому українські гени давали про себе знати у вирішальні моменти.

Дійсно, треба визнати, що недолугі дії Горбачова на посаді керівника величезної країни краще та ефективніше за будь-які інші чинники прискорили отримання суверенітету. Але існує чимало доказів того, що "мінеральний секретар" до останнього не збирався відпускати Україну.

Згадайте хоча б зустріч у Біловезькій пущі в грудні 1991 року, коли розпад Союзу було оформлено офіційно. Президент СРСР, що залишився тоді у Москві, та його російський колега в українському питанні проявили солідарність, що траплялося взагалі-то рідко. Один офіційно заявляв, що без участі України нова союзна держава не існуватиме, інший погодився підписати статут нового державного утворення лише після Кравчука (як вчинив Леонід Макарович, ви вже, схоже, здогадалися).

Висновок тут може бути лише один: не треба приміряти на всі випадки зразкове приєднання Східної Німеччини до Західної, за яке генсек ЦК КПРС в тому числі Нобелівську премію і отримав. Проте, не слід забувати, що возз’єднання Німеччини відбулося не завдяки діям Горбачова, а виключно його бездіяльності.

Міф третій: Горбачов був самостійною політичною фігурою і здійснив карколомний прорив кар’єрними сходами без сторонньої допомоги

Деякі факти за бажання можуть засвідчити правдивість цієї тези. У 1978 році Михайло Горбачов став наймолодшим в історії секретарем ЦК КПРС, за два роки став одним з наймолодших членів Політбюро, а у 54 вже керував Радянським Союзом. Але насправді його кар’єра виглядала як суміш дивних збігів обставин та протекції з боку великих покровителів.

Прийнято вважати, що куратором Горбачова за партійною лінією на найвищих щаблях влади був Андрій Громико. Але насправді майбутнього президента СРСР почав підтягувати до політичної еліти ще Юрій Андропов, і саме тому призначення на посаду генерального секретаря ЦК КПРС на початку 1984 року не "молодого та амбітного" функціонера зі Ставропольського краю, а хворого та підстаркуватого Костянтина Черненка для когось досі виглядає дивно.

Самостійність Горбачова в якості голови держави теж можна легко піддати сумніву – скажімо, в передостанній рік існування СРСР президент був готовий почати поступовий перехід до ринкової економіки не без допомоги команди Явлінського та їхньої програми «500 днів», але радянський уряд на чолі з Миколою Рижковим зумів на нього натиснути та змусив змінити думку.

Чи варто після усього вищезгаданого вважати учорашнього іменинника видатним політичним діячем? Мабуть, ні, хоча хтось з ліберальних кіл і досі сприймає його немов ікону.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
9
powered by lun.ua

Публикации