Кривава неділя: Як Литва склала перший справжній тест на незалежність

Час випробувань

До річниці подій 13 січня 1991 року у Вільнюсі, що стали справжнім екзаменом для Литви.

Деякі держави та державні утворення не змінюють свою сутність протягом століть незалежно від персони керманича. От і для імперії зі столицею у Москві, що існувала під різними вивісками аж до початку останнього десятиліття минулого віку, властивою була звичка брати усе, що погано лежить. А надто брати цікаві речі та території за допомогою банальної та грубої сили. Про звичку цю довелося згадати 29 років тому, коли тоненькі глиняні ніжки боввана зі здоровезними кулаками вже готувалися дати чимало тріщин та перетворитися на купу дрібних черепків.

Першого удару завдала Литва. Країна начебто і невеличка – Одещина та Січеславщина за сумарною площею заледве сюди помістяться. Але литовці мали три козирі, які було використано вчасно та вміло. Перший – наявність патріотично налаштованої національної еліти, що не бажала рухатися в одному напрямку з тими, хто на словах чи на ділі продовжував будувати "соціалізм з людським обличчям". Другий – готовність еліти йти на непопулярні кроки заради змін на краще. Третій – фактична відсутність російськомовної п’ятої колони як масового явища на відміну від Латвії та Естонії, де зусиллям КПРС вдалося створити так звані "інтернаціональні фронти".

В теорії повернути буремну республіку "до материнського лона" можна було ледве не за один вечір. Але на практиці усе було значно складніше – за кілька місяців до цього Михайло Горбачов став лауреатом Нобелівської премії миру і взагалі вважався у цивілізованому світі політичним лідером нової формації. Ефектна військова операція на зразок Празької весни могла так нашкодити іміджу чоловіка Раїси Максимівни, що хоч святих з хати винось. Тому довелося діяти тишком-нишком та використовувати методи, що, нажаль, допоможуть Кремлю ще не раз.

7 січня 1991 року рушниця, яку повісили на стіну під час проголошення незалежності Литви, очікувано вистрелила. За ініціативою уряду, очолюваного Казімірою Прунскене, ціни на товари першої необхідності було підвищено більш ніж втричі. Нечисленне російськомовне населення республіки раптово зрозуміло, що батон більше не коштуватиме 22 копійки, і вийшло на мітинг до будинку місцевої Верховної Ради у Вільнюсі. Насправді це була виключно робота на телевізійну картинку задля відволікання уваги, оскільки в цей же час військові підрозділи та групи спецпризначення потихеньку перекривали незалежній Литві кисень, захоплюючи усі важливі комунікації та перекриваючи транспортні артерії. Біда – давайте вже відверто – була неминучою.

Кульмінацією стала атака на місцевий телевізійний центр та телевізійну вежу. В ті часи про масове поширення високих технологій не варто було говорити в принципі, телефони у столиці зі зрозумілих причин не працювали. Але пересічні литовці зуміли на диво швидко мобілізуватися і дати відсіч загарбникам. Зараз хтось навіть може цинічно зауважити, що півтора десятки загиблих від рук радянських силовиків та військових були жертвою, необхідною для складання першого справжнього тесту на незалежність. Але Литва так чи інакше успішно склала цей тест – в іншому випадку історія могла б піти зовсім іншим шляхом.

Мало хто, щоправда, пам’ятає про те, що було потім. Приховати події кривавого вікенду не вдалося не лише від громадян СРСР, але й від західних журналістів. Американці були зайняті підготовкою до початку військової операції в Іраку, але це не завадило Джорджу Бушу-старшому ненадовго відволіктися і погрозити пальцем кудись у східному напрямку. Мовляв, ми до вас, Михайле Сергійовичу, ставимося як до людей, а ви знову за старе беретеся!

Ихтамнет?

Що зробив Горбачов? Традиційно заявив, що він тут ні до чого. Так було у квітні 1989-го, коли військові розганяли силовими методами багатотисячний мітинг у Тбілісі. Так було у січні 1990-го, коли було завдано удару по національній свідомості азербайджанців. Так буде і в серпні 1991-го, коли президент СРСР під час спроби державного перевороту майстерно виконуватиме роль жертви та заручника, а потім виявиться, що все не так просто, як можна було вважати.

Радянські (та що там, тоді вже фактично російські) ЗМІ повели себе по-різному. Хтось просто проігнорував ці події, хтось запросив до ефіру типових представників тодішнього ліберального руху, які традиційно скористалися можливістю "висловити занепокоєння". А Олександр Невзоров, наприклад, зняв черговий сюжет у жанрі "особливого погляду", який згодом перетворився на повноцінний документальний фільм. У цьому фільмі пересічних литовців виставляють ледве не неофашистами, а пси радянського режиму, навпаки, надмірно героїзовані. Тепер розумієте, за чиїми конспектами та лекалами старанні учні нині леплять аналогічний "шедевр" про українців.

Увага, питання: чи варто дивуватися тому, що саме Литва є одним з головних союзників України останніми роками? Мабуть, що ні.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!