Латвійські барикади. Як Москва ледь не захопила владу у Ризі малими силами

4 травня 1990 року Латвія проголосила про відновлення Незалежності. Без Табу розповідає, як ця держава зіпсувала плани Москви та склала важкий іспит, здобувши суверенітет.

Минулого тижня доводилося згадувати про те, як Радянський Союз вже в стані агонії востаннє спробував відновити свою могутність та пограти м’язами.

Першою під удар потрапила Литва – республіка, з якої фактично розпочався розпад СРСР. Якби не Саюдіс та не щирі прояви литовської самосвідомості, то історія червоної імперії в теорії могла піти іншим шляхом. Так, навіть незважаючи на тотальне зубожіння та черги за хлібом, які починали ставати реальністю. Спроба державного перевороту в підсумку провалилася, а литовці склали перший справжній тест на незалежність, нехай і не без втрат.

Тим не менш, навіть у дуже несприятливих умовах Кремль мав ресурси для того, щоб працювати на кілька фронтів. Діяти необхідно було ще й у Латвії – країні, що була цілком співставною з Литвою за площею та населенням. Але існувала одна важлива відмінність, що грала на руку московським стратегам та силовикам. П’ята колона в особі етнічних росіян охоче висловлювала невдоволення бажанням місцевих націоналістів відокремитися від союзного центру та зажити власним життям. А після того, як 4 травня 1990 року у Ризі проголосили декларацію про незалежність Латвії, напруга посилилася. Одного чудового дня за законами жанру мав статися вибух.

На додачу до всього Москва мала тут власний спецпідрозділ, чим у Литві похвалитися не могла. Ще на початку чергової хвилі боротьби з московською окупацією латвійці отримали неприємний сюрприз у вигляді створеного за особистим наказом міністра внутрішніх справ СРСР ЗМОП (ОМОН - рос.). У складі загону було трохи більше за сотню бійців, проте вони були майже ідеально підготовані до диверсійних дій в міських умовах. Серед керівництва радянської міліції та спецслужб завжди вистачало тих, хто вірив у можливість захоплення влади ледве не за допомогою кількох десятків штиків, і Латвія на початку 1991 року здавалася ідеальним полігоном для практичної перевірки цієї теорії.

Події у Вільнюсі стали сигналом не лише для свідомої частини латвійського населення, яке вийшло на мітинг, щоб підтримати сусідів-литовців та їхню боротьбу проти загарбників, але й для ЗМОП під керівництвом Чеслава Млинника. Доки патріоти гуртувалися та будували про всяк випадок барикади по всій країні, професійні диверсанти почали захоплювати об’єкти державного значення (особливо ті, в яких можна було розжитися зброєю). Під удар загону, зокрема, потрапив місцевий факультет Мінської вищої школи МВС, на якому свого часу навчався сумно відомий українцям Віталій Захарченко (так-так, мова про водія міліцейського "бобіка", який одного чудового дня раптово очолив профільне міністерство).

Кульмінація, як і в Литві за тиждень до цього, прийшлася на ніч з суботи на неділю – народ в цей час нібито мав найменше чекати на небезпеку. Але навчені гірким прикладом латвійці були на диво пильними. Міністр внутрішніх справ республіки Алоїз Вазніс ще напередодні наказав відкривати вогонь по бійцях ЗМОП, якщо ті наближатимуться до об’єктів МВС. Міліціонери, що охороняли приміщення міністерства (переважно етнічні росіяни, що характерно), зуміли за допомогою шквального вогню зупинити диверсантів, які готувалися узяти будівлю під власний контроль. Перевірка боєм не дала очікуваних результатів – захопити владу силами кількох десятків штиків кремлівські стратеги не зуміли.

З того часу минуло 27 років, але Латвія особливо не змінилася. Вступ до Євросоюзу не вирішив проблеми п’ятої колони – у країні ще вистачає власників паспортів "чужинців" без латвійського громадянства, які принципово на бажають інтегруватися до вільного від російської культури та реалії суспільства. Щоправда, вільним на сто відсотків його назвати не можна, оскільки Юрмала як була чудовим місцем для відпочинку та роботи зірок російської естради, так нею і лишається (хоч все й без КВК). Але це дрібниці у порівнянні з великим кроком вперед, який республіка зробила у порівнянні з 1991 роком. Так, фінансова криза минулого десятиліття завдала болючого удару по економіці, але балтійці все ж якось животіють. Тест на незалежність успішно складено.

Бійці ЗМОП, що вже за кілька місяців після диверсії з вдалим початком та сумним закінченням втекли до Росії, на новій батьківщині досі вважаються ледве не культовими героями. У Латвії із задоволенням віддали б їх під суд, але біда в тому, що бракує доказів – усі вони були знищені у серпні 1991-го, коли Млинник та його підлеглі остаточно вирішили накивати п’ятами.

Один з "героїв" тих подій Володимир Антюфеєв (на той момент він працював в МВС Латвії і нібито мав бути по різні боки барикади з диверсантами) встиг засвітитися не лише у Придністров’ї, але й на окупованих Росією територіях Донбасу та Криму. До речі, нині на вимогу Латвії Володимир Антюфеєв перебуває у міжнародному розшуку. Це є прямим натяком на те, що вуха усіх цих історій ростуть з одного місця, але дехто не розуміє цього і досі.

Хочемо ми того чи ні, але люди (та імперії) все ж не міняються. Доки не згинуть.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Матеріал було вперше надруковано на Без Табу 21 січня 2017 року

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!