Конфлікт з власним сумлінням. Справжні та удавані ризики журналістської роботи

05.10.2016, 10:30
Українець, який збирається до Росії, має пам‘ятати про небезпеку - фото 1
Українець, який збирається до Росії, має пам‘ятати про небезпеку / The Walking Dead

Затримання українського журналіста у Москві як привід поговорити про особливості гібридної війни та стратегію перемоги у ній.

Чимало людей останнім часом говорять про те, що професія журналіста зараз не є такою небезпечною, як колись. Частка правди в цьому твердженні все ж є: завдяки технічному прогресу можна бути авторитетним аналітиком, навіть не злізаючи з власного обшарпаного дивану. А якщо заховатися під якийсь хитрий псевдонім, то і взагалі можна безкарно критикувати як лівих, так і правих. Проте ризик насправді є завжди, особливо у випадках з людьми, які не сидять день і ніч на диванах, а їздять у відрядження і працюють у країнах, стосунки з якими важко назвати приязними.

Затримання у Москві кореспондента Укрінформу Романа Сущенка абсолютно не здивувало. Від російської сторони завжди варто чекати подібних провокаційних та протиправних дій, а надто зараз, коли триває не лише інформаційна війна. В ідеалі Кремль, звичайно, і досі мріє захопити когось відомого та авторитетного, але поки що перебиватися доводиться людьми, які стають відомими широкій публіці лише після свого захоплення. Звинувачення у шпигунстві на користь ворогів Росії додаються – куди ж без них?

Як цинічно це не прозвучить, поточний розклад не є для Сущенка найгіршим з можливих. Могло ж статися і те, що сталося чверть століття тому з Віктором Ногіним та Геннадієм Курінним, спеціальними кореспондентами радянського телебачення в Югославії. По дорозі з Белграду до Загребу їхню машину обстріляли бойовики, трохи згодом журналістів добили та знищили усі докази злочину за допомогою вогню. Цікаво, що розправилися з Ногіним та Курінним не хорвати-католики, дії яких російські журналісти після розпаду СРСР висвітлювали виключно з негативного боку, а православні серби з Сербської Крайни, які у Москві історично вважалися друзями, товаришами і братами. Вбивство це, до речі, не розслідуване до пуття і досі. Та й навряд чи справу вдасться довести до кінця, оскільки майже усі її фігуранти давно зустрілися на небесах. Але історія так чи інакше вийшла показовою.

Сюжет російського ТБ про загибель радянських журналістів

Щоправда, не всі журналісти насправді ризикують, їдучи до гарячих точок. Пам’ятаєте Валерію Івашкіну – палку брюнетку у кумедному червоному капелюшку, яка спокійно прогулювалася окупованим Донецьком і навіть дозволяла собі спілкуватися на камеру з місцевими мешканцями українською? Розумним людям одразу здалося, що щось тут не так.

Пані Івашкіна мандрує окупованим Донецьком

Підозри підтвердилися, коли з’ясувався факт близьких стосунків журналістки з людиною, цілком наближеною до керівництва так званої «ДНР». Без його підтримки та дозволу на створення "правильної" картинки, наданого терористами, Івашкіна давно б вже отримала можливість назбирати купу інформації для дисертації на тему типових донецьких підвалів. І не лише вона, до речі.

Днями Андрій Куликов – персонаж, який давно та вперто намагається видаватися безпристрасним, хоча не є таким за визначенням – багато говорив у Львові на тему низького рівня медіапродукту українського виробництва та проблем з достовірністю інформації, яку отримують пересічні телеглядачі.

Тема нібито правильна та доречна, але підняла її людина, що сама нещодавно намагалася замилити очі відданій аудиторії. Ви ж не забули те легендарне відрядження на окуповані території, після якого відомий телеведучий раптово почав вимагати від української влади "почути Донбас" та надати ефірний час лідерам сепаратистів і терористів, яких патріотично налаштована частина українців нібито неправильно розуміє? Ото ж бо й воно. Недарма одна ленінградська рок-група колись співала про те, що важливі не ідеї, а ті, хто ці ідеї намагається відстоювати.

Андрій Куліков обгрунтовує необхідність почути Донбас

Спробуйте зараз напружити пам’ять і пригадати хоча б один випадок, коли в Росії хтось некоректно повів себе з працівниками Інтеру. Нікому нічого не вдасться пригадати, бо таких випадків не було. І це логічно, бо не можна різати курку, що несе золоті яйця. А Інтер як був, так і лишається рупором Кремля в Україні. Чомусь є підозра, що знімальні групи умовного 17 каналу чи ТРК Україна у Москві зустрінуть з хлібом-сіллю, не говорячи вже про якийсь Сиктивкар чи Магадан. Акули пера, звичайно, говоритимуть про необхідність пошуку взаєморозуміння. Але Валентин Торба ще минулого року справедливо зауважив, що зі справжнім пошуком взаєморозуміння ці поїздки не мають нічого спільного.

Читайте також: Перемикаючи канали. Чому українське телебачення краще не дивитися взагалі

Читайте також: Министерство правды. Чем запомнился Минстець за время работы

Правда, однак, в тому, що у подібних випадках знову і знову доводиться повертатися до однієї важливої тези: щоб виграти інформаційну війну, її треба повноцінно вести, а не обирати тактику невтручання. Англійці недарма частенько люблять повторювати мантру "little knowledge is dangerous", і нестача інформації та знань іноді дійсно може нашкодити. Тому комусь таки доведеться попросити собі молока за шкідливість та починати розбиратися у російських реаліях, адже ворога треба знати. І ризикувати, звісно ж – від ризику нікуди не подітися у будь-якій професії.

Головне – лишатися цілим, неушкодженим і не вступати в конфлікт з власним сумлінням.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Публикации
Загрузка...