Концерт на дні морському. Чому реакція українців на катастрофу Ту-154 цілком передбачувана

З малих крапель робиться море / vostock-photo

День, коли росіяни почали здогадуватися про те, що українці вже давно усвідомили. Україна та Росія – лише сусіди по карті, а українці та росіяни – зовсім не один народ, більше того, через агресивну політику Кремля, - навіть не братні народи.

Якщо уважний читач свого часу добре вивчав не лише історію, а й, скажімо, літературу, він знає, що конфлікти між сусідніми державами – річ цілком буденна. Хтось не поділив останню діжку вина чи пороху, у когось свиня залізла до чужого городу і почала рити землю в пошуках їстівних коренів – не повірите, але колись через це могли і війну оголосити. Щоправда, з часом суперечки сходили нанівець, а Іван Іванович з Іваном Никифоровичем починали жити звичним життям. Кінець кінцем, усі забували, хто там кого назвав гусаком.

Пересічний росіянин, однак, завжди примудрявся плутати поняття "добросусідство" та "братерство". Він міг презирливо ставитися до представників націй, які перетворювалися на національні меншини, щойно їхні землі потрапляли до складу Російської імперії. Але в той же час його подив під час відокремлення цих територій був цілком щирим – і що тут цим естонцям чи грузинам не подобалося, вони ж мали усе, і захист, і матеріальну допомогу… При цьому ніхто чомусь не замислювався про те, що перебування у складі імперії було швидше схоже на існування у позолоченій клітці. А таке поняття, як свобода, не розглядалося в принципі – десь в Ухті хтось, напевно, і досі думає, що це назва ідеологічно ворожої радіостанції.

Взаємини росіян з українцями в цьому плані і поготів виходили у кращих традиціях теорій Зігмунда Фройда. Навіть важко сказати, яка з двох аналогій підійде краще – чи то невмируща байка про Демидові вареники, чи то радянську примовку часів пізнього застою "Я тєбя замучаю, как Пол Пот Кампучію". Але краще за все виглядає паралель зі шлюбом за розрахунком: нема нічого кращого, ніж поглинути сотні тисяч квадратних кілометрів родючих земель та лісів під приводом чергового прояву братської любові, а справжнім власникам цих земель можна вбити в голови сумну правду про те, що вони завжди тут перебували на пташиних правах. Якщо не зрозуміють вони, то зрозуміють і віритимуть їхні діти та онуки. Нажаль, саме так і вийшло. Але не назавжди.

Хотів хтось того чи ні, але ставлення до народу, який позиціонував і позиціонує себе як «Великого Брата», в Україні змінилося. Це помітно навіть у таких дрібницях, як спортивні симпатії. Під час трансляцій матчів чемпіонату світу з футболу 2002 року українські коментатори неприховано «підтоплювали» за північно-східних сусідів і лишалися дуже розчарованими після поразок від Японії та Бельгії. Дванадцять років потому Андрій Столярчук після голу корейців заспівав пісеньку, яку українські фанати присвятили президенту Росії (не всю, звичайно, а лише цензурну частину). Якщо хтось забув, то варто нагадати, що в той момент Крим вже було захоплено, а на Донбасі тривала неоголошена, але від того не менш кровопролитна війна, яку розв‘язали росіяни.

"Популярно объясняю для невежд"

Наприкінці 2016 року пересічний шахтар з Воркути, схоже, нарешті зрозумів, що пересічний гречкосій з Крижополя аж ніяк не вважає його за брата. Для цього потрібно було зовсім небагато – втратити над морем літак з офіційною делегацією, що летіла до Сирії привітати де-юре миротворчий і де-факто окупаційний військовий контингент з новорічними святами.

Раніше звичайні українці в подібних випадках підставляли сусідам плече і сумували разом з ними, але цього разу сталося щось із серії "ховали тещу, розірвали два баяни". Кумедні картинки на свіжу тему та гострі коментарі виявилися лише вершечком айсбергу, оскільки більшість раділа цій авіакатастрофі цілком щиро.

Можна, звичайно, зауважити, що на борту літака було чимало хороших людей. Але "хороша людина" – поняття зовсім не однозначне. Такий собі Андрій Романович Чикатило свого часу був поважним членом не лише суспільства, але й добре відомої усім партії, і що вийшло в підсумку? Отож бо й воно.

Важливо!

Не треба забувати, що більшість загиблих мала відверто антиукраїнську життєву та політичну позицію. Хтось за наказом згори, як "співоча зброя", хтось, навпаки, з власних переконань, як янгол смерті «Доктор Ліза» на прізвище Глінка чи працівники ЗМІ, яке з усіх сил намагалося поставити в один ряд сучасну Україну та Німеччину часів Гітлера. Знаєте, гуманізм гуманізмом, але не вистачало ще тужити за мерцями, які за життя самі бажали тобі смерті.

Чудово продемонстрували свою справжню сутність і так звані російські ліберали. Цікаво, тому ж Віктору Шендеровичу, який останнім часом охоче влаштовував собі гастролі в Одесі, не буде гидко виступати перед людьми, які надто цинічно відреагували на недільну авіакатастрофу? Мабуть, що ні, бо гроші не пахнуть. Подібні публічні вислови невдоволення начебто мають розвіяти міф про "хороших росіян". Але завжди знайдуться кадри, які понесуть квіти та запалять свічки біля російського посольства. Хоч їх ї було небагато, а більшість квітів принесли самі співробітники посольства держави-окупанта.

Скажете, надто тонка аналогія?

Висновок тут можна зробити лише один: дехто забув, що не варто плювати у колодязь.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!