Комплекс молодшого брата. Що спільного в окупації Криму та аншлюсу Австрії

Сімферополь, 2014 / Getty Images

79 років тому відбувся так званий «плебісцит», що юридично оформив аншлюс Австрії та зробив Другу світову війну невідворотною. Без Табу розповідає, як Адольф Гітлер подав чудовий приклад «м'якої окупації» Володимиру Путіну.

Адольф Гітлер увійшов до світової історії як людина, що звикла брати усе і одразу за допомогою винятково силових методів. Але навіть йому на шляху до майже безроздільного володарювання Європою доводилося публічно гратися у демократа. Сталося це тоді, коли необхідно було цивілізовано приєднати до території Німеччини сусідню Австрію. Жодною демократією там насправді й не пахло, звісно ж, проте процес не повинен був бути схожим на банальну окупацію.

Чимало істориків справедливо відзначали (і відзначають досі), що після розпаду імперії Габсбургів у австрійців з’явився передбачуваний, але все одно дивний комплекс меншовартості по відношенню до німців. Вони нехай спочатку і несвідомо, але вважали себе своєрідними «молодшими братами».

Самі німці були не проти такого позиціонування, надто з урахуванням того, що мову народи мали спільну і в прямому сенсі, і в переносному. Власне кажучи, саме цей аргумент нацистська верхівка використовувала в першу чергу, намагаючись пояснити виправданість аншлюсу: мовляв, це фактично наша рідня, а кордон – лише історичне непорозуміння.

Зараз комусь може здатися, що м’які та демократичні заходи в даному випадку були не потрібні. Міжнародних організацій, які б засуджували офіційний Берлін за військове вторгнення, не було в принципі. До створення ООН лишалося сім років, Ліга Націй з самого початку була мертвонародженим проектом. Ті ж країни, що вийшли переможцями з Першої світової війни, станом на 1938 рік були готові здати Австрію немов склотару. Мотивація була простою: доки Гітлер та його оточення возитимуться з сусідами, їм буде не до інших країн, так що можна виграти трохи часу.

Але родзинка в тому, що спроба так званого військового перевороту за чотири роки до цього провалилася з тріском. Виявилося, що недостатньо прибрати незручного для нацистів канцлера Енгельберта Дольфуса, оскільки більшість австрійських політиків все одно ставилися негативно до нацистів як до політичної сили. Довелося підключати спецслужби і руйнувати усе зсередини протягом трьох років, щоб отримати можливість узяти своє ціною мінімально можливих витрат ресурсів. Та й зуби показувати було зарано, хоча дехто вже підозрював, що може накоїти нацистська Німеччина, якщо дати їй волю. Скажімо, Беніто Муссоліні чудово розумів, на що здатні німці, і не в останню чергу завдяки італійцям спробу захоплення влади у липні 34-го було зірвано.

Потрібно було розіграти дійсно геніальну партію. Її підсумком мав стати несамовитий прояв бажання возз’єднатися зі «старшим братом» з боку пересічних австрійців. Мине кілька років, і «коричневі» перестануть зважати на думку населення окупованих країн. Але тоді Берліну була потрібна красива картинка – мовляв, це не ми, а вони самі схотіли. Звичайно, ніхто не вимагав від мешканців Відня, Граца чи Інсбрука виходити на вулиці і кричати «Гітлер, введи війська». А от народне волевиявлення у вигляді референдуму було конче необхідним.

Заради справедливості варто зазначити, що уряд Австрії на чолі з Куртом фон Шушнігом спочатку пручався щосили. Але згодом місцеві політики опинилися у стані мух, що потрапили до тенет здоровезного павука – поки живі, але вже нерухомі. Останнім, кволим ударом у відповідь було проголошення референдуму щодо незалежного статусу держави, запланованого на 13 березня 1938 року. Після цього нацисти синхронно скинули маски і стрімко рушили до мети, яку вже не було сенсу приховувати. Для її досягнення не вистачало лише урочистої згоди обох народів.

10 квітня 1938 року цю згоду було отримано. За свідченнями офіційних німецьких джерел, 99,08 відсотків населення Німеччини і 99,75 відсотків населення Австрії під час плебісциту висловилися на підтримку «возз’єднання». В ті часи ще не хвилювалися з приводу того, що подібні цифри виглядатимуть неправдиво – важливим був лише факт волевиявлення. А потім настали неймовірно тяжкі сім років, які гикаються австрійцям й досі. Скажімо, денацифікацію тут завершити в повній мірі так і не вдалося. Добре хоч, що більшість публічних антигероїв давно померли. Але сама лише історія Курта Вальдгайма – поплічника нацистів, який примудрився після війни стати спершу генеральним секретарем ООН, а потім і президентом Австрії – є досить показовою.

Співвідношення бажань та можливостей сучасної Москви, на щастя, поки що натякає на дещо інший підсумок. Але, в будь-якому разі, треба тримати вже не порох, а «томагавки» сухими.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!