G.I Hope 2 або Орлеанський сценарій Надії Савченко

02.07.2016, 12:35

Початок великої дружби / Пресс-служба Юлии Тимошенко

Сіквел від творців Без Табу. В головній ролі - Надія Савченко, в іншіх - сподівання, безжально розчавлені реаліямі життя та законами природи.

Близько місяця тому довелося зауважити, що давати реальну оцінку Надії Савченко як політичному діячу за кількома фразами не варто – потрібно почекати чогось іще, щоб мати ширшу вибірку. Мабуть, Надія відчула це на рівні підсвідомості (або хтось з хх числених помічників підказав про наш молодий сайт, що не виключено) і дала стільки приводів для роздумів, що в одну голову їх просто не запхати. Сталося те, чого варто було боятися найбільше: розум почав вступати у конфлікт із серцем.

Близько місяця тому здавалося, що Надія обрала (або хтось обрав за неї) шлях солдата Джейн. Здавалося, що вона усіма словами та діями продемонструє, як жінка повинна відвойовувати собі місце під сонцем у чоловічій з ніг до голови грі під назвою "політика". Хтось навіть вірив у розклад, за якого Савченко стане таким собі ідеалом жінки-політика на противагу остогидлій усім Тимошенко, нестаріючій Кужель та іншим матронам, яких Ірина Хакамада (коли ще сама такою не стала - ред.) справедливо б називала дармоїдками. Але події почали розвиватися за зовсім іншим сценарієм.

Здавалося, що Надія продемонструє, як жінка повинна відвойовувати собі місце під сонцем у чоловічій з ніг до голови грі під назвою "політика"

Людина, яка має у шкільному атестаті хоча б трійку зі всесвітньої історії, легко пригадає таку епічну героїню, як Жанна Д’Арк – одну з ключових фігур Столітньої війни між Англією та Францією, що була незвично вмілим як для жінки воякою. Якісний в принципі фільм Люка Бессона, завдяки якому про Жанну знають навіть ті, хто до трійки зі всесвітньої історії (реальної, а не тої, що у табелі) не дотягнув, залишив поза увагою глядача один важливий момент: у звичайному мирному житті Орлеанська Діва була аж надто простою та неосвіченою людиною, яку було легко переконати у правдивості будь-якої нісенітниці. Вона безмежно довіряла Карлу Восьмому та його свиті, хоча сучасники стверджували, що вже тоді була помітна готовність короля принести її у жертву за першого-ліпшого випадку. Аналогічно щирою та безпідставною довірою до церковників Жанна в підсумку лише наблизила свою страту.

Сім століть потому долю Орлеанської Діви вирішила повторити і найбільш відома українська полонянка останніх років. Проте риторика Савченко виявилася діаметрально протилежною. Якщо Жанна Д’Арк на піку своєї популярності закликала співвітчизників перебити загарбників усіх до одного з чужою та божою допомогою, то її сучасна версія пропонує припинити кровопролиття і шукати мирні шляхи вирішення проблеми.

Так, ці думки частково не позбавлені сенсу – рано чи пізно до питання Захарченка і Плотницького Києву так чи інакше доведеться повертатися хоч у форматі Мінських домовленостей, хоч у якомусь іншому. І захід насправді не готовий надавати Україні велику кількість летальної зброї, бо в такому випадку конфлікт рівня третьої світової війни буде неминучим. Але логічні, в принципі, думки подаються не під тим соусом. Завзятість та палаючі очі Надії нібито мають мотивувати і надихати, але насправді лякають.

Завзятість та палаючі очі Надії нібито мають мотивувати і надихати, але насправді лякають

Ще більше лякає те, як легко перший номер (де-факто, другий в кращому випадку) партійного списку Батьківщини змінив своє ставлення до другого (де-факто, першого) номера. Усі запам’ятали, як Савченко ледве не відмахнулася від Тимошенко під час урочистої зустрічі в аеропорту - мовляв, не чіпайте мене, я вам нічого не винна і робитиму те, що сама вважатиму за потрібне… Зараз Надія вже говорить про "товаришку по партії" як про потенційну рятівницю України та взірець, який необхідно рівнятися. Не вистачає тільки кустарно виготовленої ікони, чи не так?

Знаєте, це може прозвучати достатньо грубо, але ймовірність того, що психічно здорова людина щиро віритиме у добродійність Тимошенко, є близькою до нуля. Гарантувати стовідсоткове психічне здоров’я людини, яка два роки пробула у ворожому полоні, не зможе жоден лікар. Особливо у тому випадку, коли не можна нічого сказати про рівень застосування будь-яких тортур, як фізичних, так і морально-ментальних. Також ніхто не знає, що намагалися вкласти у голову Савченко під час російського полону і наскільки успішно це вдалося зробити. Можливо, для нашого сіквелу вже згодився не G.I Gane, наприклад, The Manchurian Candidate. Але саме на цьому моменті сюжетна лінія роздвоюється…

За найкращого варіанту розвитку подій Савченко просто виявляється частиною "колективного Парасюка"

Констатуємо, за найкращого варіанту розвитку подій Савченко просто виявляється частиною "колективного Парасюка" – збірного образу людини, характерні риси якої ніколи не дозволять їй бути політичною акулою. Про існування таких персонажів дуже часто забувають тоді, коли на них зникає попит. І трапляється подібне не лише у нас, а навіть в далекій і розвиненій Америці. От скажіть чесно, чи чули ви бодай щось про легендарного доктора Чарльза Хайдера після його довготривалого голодування? Більшість сторонніх спостерігачів зараз навіть імені його не згадає, оскільки радянська пропаганда вперто називала його "доктором Хайдером" і ніяк інакше, не говорячи вже про те, що він був готовий включитися у президентську гонку після закінчення голодування. Те ж саме сталося із більшістю забутих вже героїв Майдану-2004, те ж саме станеться і з більшістю героїв Майдану-2014. Час – річ дуже жорстока.

За найгіршого ж варіанту Надія може виявитися… ні, не стільки ворожим агентом, скільки бездумним ретранслятором чужих думок у діапазоні від Тимошенко до Медведчука (й далі). Ймовірність того, що її публічні заяви не збігаються з реальними думками, все ж є. Використання колишньої героїчної бранки у якості зброї масового враження незрілого електорату не здається джентльменським ходом, але доки електорат не дозріє, цей хід буде на диво дієвим. І статися може що завгодно.

Наостанок лише одне прохання: припиніть банально та нецікаво жартувати про Безрукова. Недостатньо просто переодягтися жінкою – потрібно ще вміти її зіграти. А головна затичка у діжках російського кінематографу до рівня Джека Леммона не дотягує аж ніяк. Нехай щастить.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературовзнавець