G.I.Hope або Три помилки плебсу

Надія Савченко - у центрі уваги / Прес-центр штбау АТО via Facebook

Колумніст Без Табу про головні помилки, що їх роблять люди, коли говорять про Надію Савченко, а також, чому українська політика суворіша за американську армію.

Здається, ми за двадцять п'ять років незалежності так і не навчилися правильно реагувати на деякі речі. Звичка перебільшувати загрозу чи значущість будь-кого та будь-чого у нас давно в крові, але іноді все ж треба думати головою. Більше того, думати бажано на холодну голову, бо інакше про об'єктивність можна забути в принципі. Нездорова істерія навколо Надії Савченко зайвий раз доводить правильність такого підходу.

Якщо розібрати поточну ситуацію до найменших дрібниць, можна легко визначити три головних помилки, яких припускаються як скептики, так і прихильники Надії. Помилка перша і найголовніша – принцип "діти не відповідають за батьків" не можна ховати до дальнього кутка шафи. Якщо відкидати цей принцип, то дивитися на ситуацію прозоро не вийде ніяк. Скажімо, на одного відомого блогера давненько вже грішать за політичне минуле його батька, але лише кілька душ з сотні намагаються розібратися в ситуації і зрозуміти, що не все так однозначно – син давно вже має принципові розбіжності з батьком, а його "похід в люди" і взагалі не особливо підтримував. Проте абсолютну більшість цікавить лише красива обгортка та верхівка айсбергу.

У випадку з родиною Савченко ця теза є цілком актуальною. Важко не погодитися з тим, що поведінка Віри зазвичай виглядає щонайменше дивно і місцями неадекватно. Також важко не погодитися з тим, що історія з виділенням земельної ділянки матері Надії виглядає, м'яко кажучи, не дуже красиво. Але сама Надія тут за великим рахунком ні до чого. Не вона тягнула за язика свою "twisted sister", не вона оббивала пороги кабінету Кличка, щоб її матері щедро відсипали української землиці. Людина має відповідати лише за ті вчинки, які скоїла сама, бо інакше вийде якась Орестея в сучасній обробці, їй-богу.

Помилка друга і найнебезпечніша – не варто ліпити з людини ідола на рівному місці. Якщо проаналізувати події останніх двох років, то обґрунтованих приводів вбачати в особі Савченко мессію просто нема. Два роки фактичного полону? Так, щось героїчне в цьому є. Але як політик Надія нічим поки принципово не відрізняється від умовних Парасюка чи Гаврилюка, таких же "людей з вулиці", як і вона сама.

Не варто роздавати забагато авансів, бо за законами жанру вони в таких випадках не виправдовуються. Варто повторитися знову – людину треба оцінювати за її вчинками, а з боку Надії слів поки що значно більше, ніж дій. Ніхто не вимагає від неї нагодувати повний майдан людей двома хлібинами та п'ятьма рибинами, але давайте дочекаємося якихось реальних справ.

Помилка третя і найпоширеніша – не варто ліпити з людини страховисько на рівному місці. Це навіть гірше за помилку нумер два. І на цьому моменті варто зупинитися докладніше, бо люди, які припускаються цієї помилки, насправді намагаються нахабно маніпулювати оточуючими.

По-перше, верещання на тему "Савченко розкручуватимуть ледь не до кандидатів в президенти" не має під собою ніякого підґрунтя. От взагалі ніякого. Україна як була дуже патріархальною країною, так і лишається нею. І навіть зараз жінці за рівних умов значно важче пробитися на певну посаду, ніж чоловікові. Кінець кінцем, подивіться, ким традиційно розбавляється суто чоловічий склад Верховної Ради – або таємними чи очевидними дружинами/коханками, або номенклатурними доньками/онуками.

Справжні виключення з цього правила за чверть століття незалежності можна перерахувати на пальцях однієї руки. Власне кажучи, ситуація, коли фінансовим сектором країни, де-факто, керували Яресько і Гонтарєва, ще довго буде ледь не унікальною за українськими мірками. Нам далеко до Ісландії, уряд якої свого часу очолювала не просто жінка, а представниця нетрадиційної сексуальної орієнтації (тема країни з населенням у 320 тисяч душ підніматиметься тут ще не раз, так що звикайте, любі мої), вам так не здається?

По-друге, верещання на тему "Савченко має занадто пацанський імідж" дуже недоречне, хоча і має під собою певне підґрунтя. Найбільше верещать з цього приводу персонажі, наділені жлобсько-міщанським менталітетом. Так, ті самі персонажі, які готові витратити на випускний своєї дитини близько тисячі доларів заради того, щоб "лишилися спогади на все життя". Але менталітет не дозволяє зрозуміти, що найкращі в житті спогади за гроші придбати неможливо.

Совкова забитість та звичка наслідувати ідіотський тоталітарний принцип "всі люди повинні виглядати однаково" – теж з цієї опери. Чорт забирай, ви навіть не уявляєте, скільки матрон пенсійного та передпенсійного віку розпинають Савченко за те, що вона, зараза така, приперлася до Верховної Ради не в сукні чи в спідниці! Про босі ноги та паління в публічному місці годі й говорити. Але питання в тому, що більше за все нестандартний імідж Надії бісить людей, які самі вперше почули слово "імідж" по телевізору кілька років тому.. Так-так, совок викорінити неможливо, на жаль.

***

Насправді ж люди, які майже двадцять років тому вперше подивилися фільм Рідлі Скотта з Демі Мур в головній ролі, відчувають певне дежавю. Є дівчина-вояка, якій на роду написано доводити, що вона нічим не гірша за чоловіків. Є пафосна та нещира жінка-політик, яка нібито підтримує прагнення головної героїні, але насправді за першої-ліпшої нагоди збирається завдати удару в спину, бо відчуває загрозу власній популярності (ставки на те, що Юлія Володимирівна рано чи пізно вчинить з Савченко так само, як вчинила сенатор Дехейвен з Джейн, можна приймати вже зараз, причому з коефіцієнтом, близьким до одиниці). Є купа чоловіків, які запаслися попкорном і з цікавістю спостерігають за виставою. А українська політика – річ навіть більш сувора та нещадна, ніж американська армія, що правда, те правда.

Українська політика – річ навіть більш сувора та нещадна, ніж американська армія

Як правильно реагувати на Савченко зараз? А майже ніяк. Не треба вголос кричати про те, що Надія має перевернути світ. Не треба робити з неї опудало, яким можна охоче лякати довірливий електорат деяких політичних сил. Після повернення до України вона більше не є "бранкою світового масштабу". Зараз вона – один з 450 депутатів Верховної Ради і людина, якій треба багато чого доводити. Доводити перш за все самій собі. І потихеньку боротися з внутрішніми демонами, бо два роки в неволі не минають даром навіть для людей з залізною психікою.

Вона не є абсолютним добром. Але так само не є абсолютним злом. Вона - лише людина з плоті та крові, як і кожен з нас, кінець кінцем. Людина, яка має право на помилки. А нездорова істерія якраз права на помилку і позбавляє. Тож давайте помовчимо і дамо людині звикнути до нового статусу. Чому бути, того не оминути, чи не так?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!