Ганьба як сенс життя. Чому українські вболівальники варті своєї збірної

22.06.2016, 10:30
Маємо те, що маємо - фото 1
Маємо те, що маємо / Сергій Ведмідь via Дніпропетровська ОДА

Підсумки виступу України на Євро 2016 від оглядача Без Табу. У полі зору - дванадцятий гравець.

Кожна нація заслуговує на того правителя, якого має. І не лише на правителя – якщо говорити про військо, то цей принцип звучатиме вірно і справедливо. Національна збірна з футболу – те ж військо, тільки на гібридному спортивному фронті. І у провалі цієї команди на Євро 2016 частково винні навіть ми, середньостатистичні вболівальники. На перший погляд, здається, що це неможливо, але якщо розібратися, то частка нашої з вами провини стає цілком очевидною.

Колись Франклін Рузвельт начебто сказав про одного з центральноамериканських диктаторів: "Сомоса, звичайно, є сучим сином, але це наш сучий син". Правитель Нікарагуа цілком заслужив саме на таку характеристику від американського президента - він був безжальним тираном, який навіть не намагався дослухатися до думки інших людей, але проти численних прихильників комуністично-соціалістичної ідеології боровся справно і старанно (як і його нащадки, власне кажучи), за що і мав прихильність Вашингтону.

За цим же принципом підтримують своїх спортсменів мешканці більшості цивілізованих країн. Їхні улюбленці можуть безнадійно програвати з великим рахунком, але вболівальники на трибунах не замовкатимуть, особливо, якщо бачитимуть, що хлопці стараються.

Канонічним прикладом подібного ставлення є ірландці. Чотири роки тому, коли збірна Зеленого Острову провально виступила на чемпіонаті Європи у Польщі (до України Зелена Армія так і не дісталася), чимало представників преси та простих спостерігачів зробили справедливий висновок: якщо б довелося визначати чемпіонів світу серед вболівальників, то багатотисячна юрба в зеленому дала б усім суперникам двадцять очок фори і все одно б виграла.

Команда під керівництвом Джованні Трапаттоні у матчах з Хорватією, Іспанією та Італією виглядала зовсім вже безнадійно – навіть більш безнадійно, ніж Україна на французьких полях чотири роки потому. Але ірландські фанати продовжували палко підтримувати своїх навіть після фінального свистка останнього матчу. Роббі Кін та його товариші нічого не могли вдіяти з трьома суперниками, кожен з яких протягом останніх двадцяти років був в призах на чемпіонатах світу. Але за такої підтримки вони просто не могли стояти, склавши руки, і спостерігати, як опоненти з півдня плетуть свої мережива.

Хлопці з Еріну не здобули тоді жодного очка, програвши усі три матчі з загальним рахунком 1:9, але ніхто навіть не подумав дорікнути їм чимось, бо вони зробили навіть більше, ніж могли. Так само ніхто не дорікатиме й ісландцям, які цього року дебютували на Євро і непогано провели два перших поєдинки групового раунду, нехай і не здобули жодної перемоги.

Підтримати збірну нефутбольної нібито держави до Франції приїхали ледве не десять відсотків населення країни. Так, в абсолютному значенні цифра не дуже вражає – тридцять тисяч ісландців не гарантують аншлагу на жодному зі стадіонів, який приймає матчі Євро 2016. Але вдумайтеся ще раз: КОЖЕН ДЕСЯТИЙ мешканець далекого північного острову поїхав підтримувати свою збірну за тридев'ять земель і навіть не подивився на те, що цей "тур усього життя" виллється йому в копієчку (а в Європі люди звикли рахувати гроші). Люди люблять футбол в собі, а не себе в футболі.

В країнах колишнього СРСР ситуація діаметрально протилежна. Особливо яскраво це було помітно в ніч на вівторок після того, як Росія без жодних шансів поступилася з розгромним рахунком скромним нібито валлійцям. Люди, які минулої осені нахвалювали посередніх, відверто кажучи, футболістів за те, що вони зуміли пробитися напряму до чемпіонату Європи з ледве не найпростішої групи відбору, тепер були готові стерти тих самих гравців і тренера на порох.

Побажання з серії "відправити цих ледачих телепнів розвантажувати товарні вагони" були ледве не найм'якішими і найцензурнішими коментарями на адресу підопічних Леоніда Слуцького. Британські ЗМІ вже вранці відреагували на цю критику максимально тонко: а чи мають, мовляв, право критикувати команду люди, які не заповнили домашню арену в жодному офіційному матчі, не говорячи вже про товариські? No support – no party, звиняйте, панове. І це ще ніхто не підняв питання про непристойно слабку відвідуваність навіть центральних матчів РФПЛ…

Українські вболівальники від російських, нажаль, не відрізняються нічим, крім кольорів (ми зараз не говоримо про ВОБ, адже то не вболівальники). Якщо матчі ірландців, за версією людей, добре знайомих з європейськими вболівальницькими рухами, краще слухати, ніж дивитися, то наші фанати якщо чимось і запам'яталися на весь світ останніми роками, то хіба що вигуками "Ганьба!".

Українські вболівальники від російських, нажаль, не відрізняються нічим, крім кольорів

Заради справедливості варто зазначити, що українські футболісти зазвичай дають привід для подібних вигуків своєю пасивністю та байдужістю. Але чому вищезгадані ірландські колеги по цеху майже ніколи не опускають руки? А тому, що завжди відчувають за спинами підтримку "дванадцятого гравця".

Андрей Шевченко

Обструкція колишньому куміру / Роман Сініцин via Facebook

Наші ж люди якщо і приходять зазвичай на стадіон, то для того, щоб полузати соняшникове насіння (любов до цього продукту давно стала ледве не першою ознакою, за якою можна визначити люмпена-жмикрута) та надудлитися дешевого і огидного пастеризованого світлого "пива" (вибачте, але називати це справжнім пивом язик не повертається). Багато хто не те що не знає складів команд, а навіть назви команд, які грають. Жодної реакції на забиті голи, жодної реакції на спроби інших вболівальників "запустити хвилю"… І тиша в кращих традиціях цвинтаря.

Скажіть, хіба одному мені зараз пригадалася пісенька Нікітіних про дівча, яке любило ліпити казна-що з пластиліну? Вболівальники ставляться до футболістів так само, як футболісти ставляться до вболівальників. Це замкнене коло розривати треба виключно на рівні загальнонаціональної ментальності, але станом на червень 2016 року ця місія майже нездійсненна. Вигуки "Ганьба!" давно перетворилися на сенс життя, а мазохізм став ледве не національною ідеєю.

Вчора після чергової поразки збірної автори президентського твіттеру, шукаючи бодай якийсь позитив, відзначили вболівальників. Дійсно, вчора на Велодромі їх було чутно, але, будемо відверті, то було лише виключення, що не відміняє усього вище згаданого.

Знаєте що? А ну його, цей футбол. Краще випити склянку холодненького узвару та піти скупатися в річці. Здоров'я важливіше, кінець кінцем.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
powered by lun.ua

Публикации