Дають - бери, б’ють - біжи. Дещо про передумови культурного піратства в Україні

17:45, 21 ноября
Піратство у крові - фото 1
Піратство у крові / кадр з к/ф Гостя з майбутнього

Без Табу аналізує витоки популярності опальних файлообмінників EX.UA й FS.TO та приходить до висновку, що в усьому винне радянське минуле.

Як дивно це для когось не прозвучить, але у наших краях народ був навчений культурному піратству саме стараннями радянської системи. Залізна завіса нібито оберігала радянський народ від шкідливого впливу Заходу, і через це популярність умовних Pink Floyd чи The Beatles зростала ледве не у геометричній прогресії. Заборонений плід, як відомо, є значно солодшим за той, який можна зірвати та з’їсти безкарно та без жодних над зусиль. Тому миші плакали, кололися, але продовжували жерти кактус. Кактус, до речі, виявився на диво смачним.

Численні пункти звукозапису, що розрослися на ринках та біля вокзалів немов гриби ще за живого Брежнєва, у переважній більшості примудрилися дожити навіть до початку Помаранчевої революції. В чому секрет довголіття? У силі звички. Навіть з появою інтернету люди, які переживали становлення особистості в епоху «застою», продовжували бігати до старих знайомих і записувати-переписувати усе, що їх цікавило. А тепер уявіть, яким був ажіотаж років 30-35 тому. Уявіть, якими були заробітки ділків, якщо за одну бобіну зі "збірною солянкою" італійської естради запросто могли взяти десять рублів. Казка, а не життя, чи не так?

Звичайно, іноді західні зірки дізнавалися неприємні новини. Скажімо, Біллі Джоел під час концертів у Ленінграді, Тбілісі та Москві дивувався тому, що частина публіки підспівувала йому ледве не під час виконання кожної пісні. І це при тому, що у країні, в якій творчість західних митців від музики було заборонено вживати в будь-якому вигляді, офіційно не було продано жодного його альбому чи сінглу! Пізніше Біллі, який втратив через радянські гастролі семизначну суму у доларах, зауважив, що треба було трішки потрусити радянських партнерів. Ну або хоча б домовитися про випуск платівки з фірмою «Мелодія», як робили його більш кмітливі колеги по цеху.

Ситуація з кінематографічною продукцією була навіть дещо цікавішою. Відеосалони, звичайно, віджили своє значно швидше за пункти звукозапису – вже у перші роки незалежності чимала кількість людей у колишніх радянських республіках могла дозволити собі придбати відеомагнітофон та кольоровий телевізор закордонного виробництва. Але за кілька років пікової популярності власники цих відеосалонів зуміли озолотитися, оскільки показували там те, що на великому екрані крутити тоді б ніхто не ризикнув. Хоча на початку дев’яностих навіть у кінотеатрах цілком могли показувати витончену японську еротику, якщо вірити свідкам тих подій.

Крім відеосалонів показом піратських копій західних кіно шедеврів із розкішним, але не дуже професійним (найчастіше одноголосим) дубляжем на зламі епох грішили також телерадіокомпанії локального масштабу. Після опівночі, коли офіційний мовник йшов на перепочинок, в ефірі з’являлася симпатична дикторка, яка швиденько зачитувала "програму передач" на найближчі годин п’ять-шість. А потім починалося справжнє кіно. Крутили переважно найбільш популярні речі на зразок Термінатора, але іноді могли запустити в ефір навіть якийсь із шедеврів Альфреда Хічкока. Коштувало це рівно нуль карбованців, оскільки мова йшла про "сьому кнопку", на якій з ранку до вечора показували програми колишнього першого каналу ЦТ СРСР…

Так от, любі мої, коли хтось питатиме вас про передумови шаленої популярності інтернет-ресурсів з піратською продукцією на теренах колишнього Радянського Союзу, можете сміливо процитувати у відповідь попередні п’ять абзаців тексту. Але не треба при цьому кивати на Європу та Америку, де нібито усі усе купляють цілком офіційно. Там принцип "дають – бери, б’ють - біжи" теж є цілком дієвим. Але там і передумови для піратства з самого початку були іншими. А тут люди, що в юні роки звикли платити десять рублів за бобіну чи два рублі за похід до відеосалону на сеанс французької еротики, отримали можливість зачепити усе це безкоштовно. Гаразд, майже безкоштовно – для придбання персонального комп’ютера та підключення до всесвітньої мережі треба було викласти якісь грошики. Але витрати ці відбивалися дуже швидко.

Найбільш правильний підхід до проблеми, на думку редакції Без Табу, висловив Отар Довженко

Якщо ж говорити відверто, то якось нелогічно закривати інтернет-ресурси і при цьому давати дихати на повні груди продавцям піратських дисків з серії "все в одному". Фактично подібні торговельні точки посіли місця вищезгаданих пунктів звукозапису, але при цьому на відміну від попередників стали значно мобільнішими. А то дійсно виходить незрозуміло що – однією рукою даємо ляпаса, іншою приголублюємо. Комусь же ж це вигідно, чи не так?

Роман Шрайк про помилку задуму та виконання

А пересічним гречкосіям лишається дати одну корисну пораду – починайте звикати до того, що нескінченний атракціон благодійності закінчується. Звичайно, життя зараз таке, що частенько доведеться брати те, що погано лежить, і не зважати на осуд з боку оточуючих. Але і до законів безжальної ринкової економіки треба потихеньку звикати під час пошуку балансу. Ми ж не Уганда якась, кінець кінцем.

Так що будьте здорові і не хворійте.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Публикации