Чоботарі без чобіт. Чому ЄС ні в якому разі не підселятиме до України сирійських біженців

29.11.2016, 12:15
6
Україна воліє залишатися осторонь, бо має свої проблеми - фото 1
Україна воліє залишатися осторонь, бо має свої проблеми / Getty Images

Без Табу пояснює, чому резонансна заява заступника міністра юстиції Сергія Пєтухова – лише його особиста думка, а сирійським біженцям в Україні нема чого робити.

Новина про можливе переселення до України десяти тисяч сирійських біженців в рамках партнерської програми Євросоюзу встигла наполохати чимало пересічних гречкосіїв. Мовляв, спочатку вимагають дозволити безконтрольний продаж кругляка в обмін на шістсот мільйонів кредиту, тепер хочуть злиднів якихось підселити

Тривога, на щастя, виявилася фальшивою – МЗС та Мінюст ще до заходу сонця спростувало дивні чутки. Але так чи інакше з’явився привід замислитися: що буде, якщо чиясь хвороблива фантазія одного чудового дня втілиться у життя?

Починати треба з того, що Україна давно має цілком позитивний досвід прийняття біженців. Коли у розпал перебудови розпочався збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, що врешті-решт переріс у масштабну війну, сотні тисяч вірменів та азербайджанців змушені були назавжди залишити свої домівки. Чимало з них перебралися саме до України – і клімат підходить, і місцеве населення налаштоване лояльно, не дозволяючи собі проявляти шовінізм так, як це традиційно робили у Росії. Дехто пробув тут лише рік-два – що називається, на перетримці – та подався далі на захід. Але більшість лишилася та зробила перші кроки для інтеграції до нового суспільства.

Зараз, чверть століття потому, можна впевнено стверджувати, що інтеграція вдалася. Звичайно, за цей час трапилося чимало міжетнічних конфліктів – достатньо пригадати кривавий інцидент у Марганці наприкінці минулого десятиліття або періодичні розгойдування човна в Одесі. Але в цілому обидві діаспори з Карабаху приносять новій батьківщині чимало користі. В деяких питаннях вони поводять себе навіть більш свідомо за корінних мешканців. Деякі обласні центри вже важко уявити без кавказьких кварталів – як у хорошому сенсі, так і не дуже.

Проте не варто забувати, що часи змінилися. Вірмени та азербайджанці фактично обживалися на українських землях на зламі епох, коли уся країна жила за принципом "хто перший прокинувся, тому і капці". Якщо фортуна поверталася обличчям, то можна було навіть влаштуватися на велике підприємство і записатися до черги на квартиру (Південмаш, наприклад, допоміг таким чином кільком десяткам родин – дивно, але сталося це за часів керівництва Кучми, який зазвичай звик руйнувати, а не робити добро). Зараз же навіть десять тисяч сирійців буде значно важче прилаштувати, ніж двісті тисяч кавказців. Чому?

Сирийский пасьянс. Кто есть кто в конфликте

Причина перша – проблеми з житловим фондом. Згадайте, як переполошилася місцева влада у деяких регіонах, коли два роки тому на материк сунув потік переселенців з Криму, не говорячи вже про Донбас. Згадайте, що чимало учасників АТО та інших військових досі не вирішили питання щодо власних квадратних метрів. Розумієте, Радянський Союз наказав довго жити, практика будівництва житла за державний кошт майже відійшла до небуття, а дозволити собі придбати щось у недержавного забудовника може не кожен. У цьому і біда.

До того ж, Київ – далеко не Мадрид, тут довго на вулиці не перебудеш. Вже у жовтні ночами тут буває не те що холодно, а дуже холодно. Варто розуміти, що ЄС якщо і перекидатиме сюди когось в теорії, то лише представників найбільш зубожілої категорії, для якої навіть оренда однокімнатної квартири на умовній Оболоні на шістьох буде непосильним тягарем.

Причина друга – проблеми релігійного характеру. Сучасна Україна, нажаль чи на щастя, не дуже-то й підходить середньостатистичному мусульманину, яких серед сирійців більшість. У багатьох великих містах немає навіть жодного натяку на мечеть, графіки роботи багатьох установ та трудовий кодекс абсолютно не підлаштовані під специфічні ісламські обряди та традиції (узяти хоча б необхідність молитися п’ять разів на день), з халяльною їжею теж можуть виникнути труднощі. Одним словом, краще вже їхати кудись на схід – тут заради десяти тисяч осіб ніхто нічого змінювати не буде.

Причина третя – проблеми розуміння. Чи здогадуєтеся ви, чому переселенці з Карабаху свого часу легко прижилися на українських землях? А тому, що володіли російською. Володіли ледве-ледве, але хоча б базовий словниковий запас з сотні слів мали. Тепер наступне питання: чи можете ви гарантувати, що з десяти тисяч біженців хоча б десятеро зможуть цим похизуватися? Хоча б володінням російською на рівні "привіт – бувай – з Новим роком – йди до дідька", не говорячи вже про українську? Отож бо й воно.

Уявіть собі, скільки непорозумінь може виникнути на мовному ґрунті. Причому непорозумінь як комічних, так і трагічних. Якщо ж пам’ятати про те, що гарячих голів вистачає як серед місцевих, так і серед сирійців, то може бути зовсім весело. Або сумно – це вже кому як.

Мабуть, саме тому Євросоюз не засилатиме сюди біженців. У найближчому майбутньому цього так точно не станеться. У Брюсселі ж не ідіоти засідають, чи не так? Так що можете спокійно видихати, пані та панове.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
6

Публикации