Анна Музичук: Протистояння з росіянками були особливими завжди

Анна Музичук дала перше велике інтерв'ю після повернення з Ірну / David Llada

Віце-чемпіонка світу Анна Музичук розповіла «Без табу», чому не сприймає потреби грати в хіджабі, висловила своє ставлення до політичної складової перемоги над росіянкою Костенюк у півфіналі, а також повідала, як після десяти років виступів за Словенію повернулася в Україну.

Минулого тижня українська шахістка Анна Музичук стала віце-чемпіонкою світу з класичних шахів у Теґерані. Щоб повторити досягнення сестри Марії, яка два роки тому стала найсильнішою в світі на мундіалі в Сочі, Анні залишалося перемогти китаянку Тань Джуньї. Однак після обміну перемогами в перших трьох партіях азіатка перемогла на тай-брейку.

- Звісно, хотіла перемогти. Але то чемпіонат світу, вихід до фіналу – теж серйозний результат. Особливо з урахуванням, що це друге місце стало найкращим для мене результатом на світових першостях з класичних шахів. Однак, повторюся, коли доходиш до фіналу, хочеться перемагати. Тому радше після завершення матчу проти Тань Джуньї почувалася засмученою.

- Напередодні фіналу фавориткою вважали саме вас. Може, це вплинуло?

- Навряд чи. Чемпіонат тривав майже місяць, розмаїті психологічні аспекти давно відійшли на другий план. Річ у тім, що Тань Джуньї – сильна суперниця. Так, рейтинг у мене вищий, але виграти в китаянки непросто.

Ми знайомі давно, починали грати ще на чемпіонатах світу серед дітей. Ми провели між собою багато партій. В одних випадках перемагала я, в інших – Тань Джуньї. Точної статистики наших зустрічей не маю, але не думаю, що хтось з нас має велику перевагу. Разом з тим, незручною суперницею для себе цю китаянку ніколи не вважала. Мабуть, для неї я теж незручною не є.

- Долю титулу вирішив тай-брейк. Повідомлялося, що його початок змістили на дві години і це начебто вплинуло на вас негативно.

- Сам факт переносу не вплинув ніяк. Проблемою вважаю скорочення перерви між партіями на тай-брейку. Цього разу на відпочинок відводилося лише по п’ять хвилин. Я була одна, а суперниця з тренером. Аналіз мусила проводити самостійно, тоді як Тань Джуньї оперативно допомагав тренер.

- Зрештою, не дивлячись на ту поразку, в Україні вас вважають героїнею тільки за одне – що перемогли у півфіналі чемпіонку світу Олександру Костенюк з Росії. Зрозуміло, що підтекст цій зустрічі надається політичний.

- Трохи раніше, у другому колі я перемогла іншу, не таку титуловану росіянку Аліну Кашлінську. Але повинна сказати, що обидві ці зустрічі були для мене принциповими не стільки через те, що грала проти представниць Росії, скільки з огляду на силу суперниць.

- Напередодні і впродовж чемпіонату обиватель більше говорив не стільки про шахи, скільки про зовнішній вигляд шахісток. В ісламській республіці Іран жінкам без накритої голови з’являтися поміж людей заборонено. Саме через це не поїхала на мундіаль захищати здобутий два роки тому титул ваша сестра Марія.

- Для мене то теж було проблемою. Через ці хіджаби вирішила пропустити чемпіонат світу не лише Марічка, а й окремі американські шахістки. Я б теж не поїхала, але давно мрію стати чемпіонкою планети з класичних шахів. Першою в світі у «репіді» та бліці» вже була, відповідно хотілося підкорити третю вершину.

Ще раз переконалася, що грати в цих хустках незручно. Точніше, не лише грати, а постійно мати їх на голові. Дискомфорт полягає в тому, що мусиш весь час думати, щоб хустка не злетіла. Доводилося її заколювати-преколювати. Сідаючи за дошку, маєш думати виключно про гру, а не про хіджаб чи інші непотрібні речі. Крім того, під час партії люблю розім’яти шию, трохи покрутити головою. З хусткою на голові це робити складно. Тому доводилося йти у вбиральну, там хіджаб знімати, потім знову вдягати. Такі дрібниці неабияк відволікають.

- Срібний призер Олімпіади-2008 з вільної боротьби Василь Федоришин якось ділився своїм досвідом виступів за іранський клуб. І розповідав, що жінкам там в Ірані заборонено сидіти на передніх сидіннях автобуса.

- В громадському транспорті ми не їздили. Читала, що там існують окремі таксі для жінок, але сама їх не бачила. Здивувало мене, що в аеропорту для чоловіків і жінок існують окремі проходи через металошукач. Натомість у готелі жодного поділу за гендерною ознакою не відчула. Приміром, в ресторані за столик без проблем міг підсісти чоловік. До речі, жили ми в гірській місцевості. І харчувалися лише тим, чим вгощали в готельному ресторані. Оскільки вибір страв там обмежений, дуже швидко їсти одне й те ж набридло. Але то дрібниці. Серйознішою проблемою було забруднене повітря Теґерану. В горах клімат начебто трохи чистіший, але навіть там без спрею дихати не могла. І не тільки я, а й чимало інших шахісток.

- Анно, виходить, що в статусі фаворитки ви їдете на другий чемпіонат світу поспіль, однак знову не можете перемогти. Це пригнічує чи мотивує ще більше?

- Час покаже, але все ж вірю. Що зможу стати першою. Перед Сочі-2015 у мене був рейтинг вищий, ніж у Марічки, але не другий як зараз, а третій на турнірі рейтинг загалом. Тобто я була серед претенденток на перемогу, але не відвертою фавориткою. Так само як зараз. Але від того не легше. На підготовку потрачено чимало моральних і фізичних сил. Шкода, що максимуму досягти не вдалося.

Щоденно займаюся шахами по п’ять годин на добу. Під час безпосередньої підготовки до змагань шахи займають весь день, перерви роблю лише на харчування. До того ж треба врахувати, що перед чемпіонатом світу я провела важкий турнір у Ґібралтарі. То щоб перебувати в ліпшому ігровому тонусі. Так чи інакше, виступи в Ґібралтарі завершила лише за чотири дні до старту чемпіонату світу. Прибувши до Теґерана за дві доби до старту, дала собі спочинок, щоб під час змагань виглядати свіжішою.

- Ви сказали, що в Теґерані виступали без тренера. Чому?

- Постійного особистого тренера не маю ні я, ні Марічка. Фінансові можливості не дозволяють. До послуг тренерів вдаємося лише при підготовці до основних стартів. Загалом же Марічка постійно допомагає мені, а я їй.

- Ваші батьки – теж шахісти.

- Вони прищепили нам любов до шахів. Так як мама й тато постійно сиділи за дошкою, тренувалися й грали, ми з сестрою почали розділяти це захоплення років з двох, а в три вже добре розуміли правила. Років з десяти ми вже грали сильніше за батьків. Зараз тато з мамою можуть допомогти налаштуватися психологічно, вирішують деякі побутові труднощі. Повинна сказати, що батьки ніколи грати в шахи нас не змушували. То було наше особисте захоплення.

- Виходить, що це захоплення тримає вас уже 25 років. Тримає і не втомлює?

- Всяке буває. Особливо коли серйозно налаштовуєшся на змагання, а там виходить далеко не все. Повертаєшся невдоволеною, думаєш, навіщо все це здалося. Але трохи перепочину і погані думки щезають.

- Марія в десятому класі вирішила відвідувати секцію гри на фортепіано. Це стало її своєрідним хобі.

- Не знаю, добре це чи ні, але мене цікавлять найперше шахи. Марічка у нас різностороння. Мені так не вдається. Характер інший.

- Впродовж десяти років (з 2004-го по 2014-й) ви виступали за Словенію, країну, яку вже давно представляє інший уславлений львівський гросмейстер Олександр Білявський. То він вас запросив?

- Ні, Олександр Генріхович тут ні при чому. Після того, як у 13-річному віці я стала чемпіонкою України серед жінок, у мене виникли суперечності з нашою національною федерацією. Мені дещо обіцяли, але слова не дотримали. Тож коли з’явився варіант зі Словенією, ми з батьками вирішили, що цей варіант буде для мене в контексті шахового зросту ліпшим.

- Раз ви повернулися, то можна зробити висновок, що ситуація з шахами в Україні поліпшилася?

- Справді, з приходом на посаду президента ФШУ Віктора Капустіна для розвитку шахів загалом і для кожного шахіста зокрема почали робити помітно більше. Повернулася я саме на запрошення Віктора Володимировича.

- У наш час прикладів зміни громадянства українськими шахістами теж не бракує. Здебільшого люди стають росіянами. Найвідоміші приклади – Катерина Лагно, Сергій Карякін. Зрозуміло, труднощів багато, сусідня країна створює ліпші умови. Але біда в тому, що ця країна окупувала частину України і пішла на нас війною.

- Кожна людина обирає свій шлях самостійно. Я нікого засуджувати не збираюся.

- Вам тих заробітків, які отримуєте за гру в шахи, вистачає?

- До топ-десятки світового рейтингу серед жінок входжу вже близько десяти років. Зрозуміло, що шахи – мій основний заробіток. Живу з виступів на комерційних турнірах. Так, наш вид спорту до числа надприбуткових не входить, але якщо ти граєш добре, показуєш високі результати, то бідною себе не почуватимеш.

- А ще ж є клубні змагання, специфіка яких є загадкою навіть для любителів шахів.

- У шахах можна виступати одночасно за кілька клубів. Найголовніше, щоб вони не представляли однієї країни. Приміром, ми з сестрою та першим номером світового рейтингу Гоу Іфань з Китаю, граємо за клуби з Монте-Карло і німецького Баден-Бадена. Втім, напередодні клубного чемпіонату Європи доводиться визначатися. Ми грали за Монте-Карло і вже багато разів ставали командою чемпіонками континенту.

У королівстві Монако шаховий клуб фінансують двоє впливових людей. Причому їх, як то не дивно, цікавлять саме жіночі шахи. Зазвичай відбувається навпаки. У Монте-Карло чоловіча команда теж є, але фінансується вона не в тих об’ємах, що наша. Тут зібрані всі вершки світового жіночого рейтингу, тому не дивно, що клуб з Монте-Карло залишається майже непереможним. Зрозуміло, що на французькому рівні суперників у нас обмаль. Однак попри це власники клубу торік під час проведення Гран-прі дозволили собі закрити кілька ігрових залів одного з казино в центрі міста й на два тижні віддали їх під шахи.

Коли ми ставали чемпіонками Європи, команду вітав принц Альберт. Обіцяли нам і особисту аудієнцію в принца, але з огляду на те, що графік Альберта розписується заздалегідь, їх довелося відтермінувати.

- У казино Монте-Карло грали тільки в шахи?

- Я – ні. Не вважаю себе азартною людиною. Деякі шахістки свою вдачу в казино випробовували. Але хто саме – не скажу (усміхається).

- Рівно рік тому у Львові ваша сестра Марія в боротьбі за світову шахову корону зустрічалася з Гоу Іфань. Та подія викликала чималий ажіотаж і начебто мала сприяти розвиткові шахів у нашій державі. Якісь помітні зміни станом на березень 2017-го в порівнянні з березнем 2016-го відзначите? Як у вашому рідному Стрию, так і в Україні загалом.

- Можу сказати, що шахи стали популярнішими. І цей поштовх розпочався ще до матчу в палаці Потоцьких, коли Марічка виграла чемпіонат світу в Сочі. Нині більше говорять про гру і відомих шахістів, діти охочіше записуються в шахові секції. У Львові почала діяти програма розвитку шахів. У ста загальноосвітніх школах міста шахи стали обов’язковим предметом. Думаю, це немало.

- Гадаєте, у Марії були шанси перемогти Іфань чи китаянка була об’єктивно сильнішою?

- Гоу сильніша. Ми шукали варіанти, щоб здивувати китаянку, але поки нічого нам не вдалося.

- Сприймали колись Марію як суперницю?

- Ні, хоча час від часу на турнірах граємо одна проти одної. Зазвичай наші зустрічі завершуються нічиїми. Хоча результативні партії теж бувають. Коли граємо зі скороченим контролем часу.

Може, невелика перевага в мене. Але то й не дивно, бо ми зустрічалися ще тоді, коли я грала значно сильніше. То нині ми рівні.

- Колись ви сказали, що кумиром у шахах вважаєте Гарі Каспарова.

- Відтоді подорослішала, стала більше розуміти і трохи змінила свої шахові погляди. Зараз мені більше імпонує Михайло Ботвинник.

- А з українців?

- Важко не виділити Василя Іванчука, котрий перемагав чемпіонів світу Каспарова і Карпова, виграв чимало престижних турнірів і залишається в числі провідних шахістів світу понині, вже понад 20 років. Ми з паном Василем знайомі вже дуже давно, двічі одне проти одного грали. То було, здається, в 2012-му і 2013-му роках. Обидва рази я програла.

- Угорка Юдіт Полґар, яку вважають найсильнішою шахісткою в історії, вважає, що жіночі шахи треба відмінити і об’єднати їх з чоловічими. Мовляв. Лише за таких умов жінки будуть стрімкіше прогресувати. Згодні?

- Якби не було жіночих змагань, жінки підвищили б свій рівень. Однак не згодна з тим, що жінки могли б реально конкурувати з чоловіками на найвищому рівні. На те є багато причин. Я теж часто граю з чоловіками – на оупен-турнірах, де допускається участь представників обох статей. Іноді чоловіків навіть більше, ніж жінок. Буває, перемагаю, але, звісно, не суперників рівня чемпіона світу Маґнуса Карлсена.

- Та ж Полґар відійшла від шахів після того, як вийшла заміж народила дітей. Допускаєте, що з вами може трапитися те саме?

- Юдіт все ж пішла не стільки через дітей. Народивши, вона ще виступала. Звісно, не так активно, як до того, але все ж. Остаточно піти угорка вирішила з часом, коли її рейтинг почав падати. Юдіт була в чоловічій десятці, а коли почала втрачати позиції, вирішила не залишатися. Вік взяв своє. Полґар зрозуміла, що на найвищому рівні вона грати вже не зможе, а посередні результати її не влаштовували…

Чи покинула б я шахи заради сім’ї? Щоб дати відповідь на це питання, треба спочатку спробувати. Наразі я незаміжня, мої думки пов’язані з шахами. Хоча, звісно, розумію, що вік шахістки-жінки помітно коротший, ніж шахіста-чоловіка. Тому поступово варто задумуватися, чим буду займатися, коли грати перестану.

Щоправда, нічого особливого ще не видумала. Зрештою, час у мене ще є. планувати, що гратиму до 30-ти чи 40-ка, звісно, не варто, але наразі хотілося б затриматися на високому рівні якомога довше.

Іван Вербицький, спеціально для Без Табу

фото - David Llada, офіційній сайт чемпіонату світу з шахів та офіційна сторінка Анни Музичук на фейсбуці

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!