Агонія Суркіса: Як «батько українського футболу» втрачає вплив

Час Суркіса спливає / ФФУ

Спортивний журналіст Іван Вербицький констатує падіння могутнього колосу – футбольного олігарха Григорія Суркіса, якого знесли з п’єдесталу більш молоді та зубаті.

Всяка епоха рано чи пізно завершується. Навіть якщо то епоха Григорія Суркіса, котрий сколотив свою олігархічно-футбольну імперію за сприяння двох перших президентів України і, маючи сильне лоббі в ФІФА та УЄФА, виглядав персоною майже безсмертною.

Навіть всесильні «донецькі» потопити Григорія Михайловича не змогли. Прагнули, навіть заручилися підтримкою колишніх людей Суркіса, але не змогли. Вартувало тодішньому президентові УЄФА Мішелю Платіні покивали пальчиком, а нині екс-очільникові ФІФА Зеппові Блаттеру грізно подивитися, як «козирні хлопчики, донецькі мальчікі» на чолі з Борисом Колесниковим відступили. Правда, зійшлися на тому, що зосередяться на дерибані підготовчого бюджету Євро-2012. Після українсько-польського чемпіонату Європи Суркіс пішов із Федерації футболу України сам, однак його позиції у футболі залишалися непохитними. Посада віце-президента УЄФА зобов’язувала.

Коли навесні 2015-го замість ставленика «донецьких» Анатолія Конькова новим президентом ФФУ став дніпровський бізнесмен Андрій Павелко, виглядало, що Суркіс повернув собі всю повноту футбольної влади в Україні. Виглядало, бо президентську кампанію Павелкові готували люди Суркіса на чолі з сумнозвісним автором медведчуківських темників Сергієм Васильєвим. Тоді вони виступили єдиним фронтом проти альтернативного кандидата – дніпропетровського олігарха Ігоря Коломойського.

Однак на ділі вийшло, що Павелко виявився не таким простим, яким його малювали. З кадрової точки зору Павелко начебто нічого й не змінював. Більше того, на ключові віце-президентські посади обійняли люди, яких вважали причетними до Суркіса та його покровителя Медведчука. Мова найперше про старого футбольного номенклатурника Олександра Бандурка, а також про номенклатурника нового – Вадима Костюченка, котрий на зламі тисячоліть позиціонував себе як фанат київського «Динамо», а потім за допомогою штучної медведчуківської структури «Молодіжний футбольний союз» намагався фанатський рух зруйнувати. У часи Революції гідності Костюченка звинувачували в тому, що він організовував «тітушок» на Антимайдан.

Павелко сам собі Суркіс / ФФУ

Зрештою, час показав, що люди Суркіса теж виявилися не зовсім тими, ким виглядали ще навесні 2015-го. Переорієнтувавшись у правильному напрямі, нині Бандурко і Костюченко є важливими гвинтиками у механізмі Павелка. А Григорію Суркісові у цьому механізмі місця немає взагалі. Чимало факторів вказують на те, що чинній футбольній владі вдалося досягти компромісу з головним конкурентом Суркіса – донецьким олігархом і власником «Шахтаря» Рінатом Ахметовим, натомість Григорій Михайлович на тлі Ріната Леонідовича, якого немає в публічному просторі, але який простежується під багатьма рішеннями ФФУ, нині виглядає відвертим аутсайдером.

Тренер національної збірної України з футболу Андрій Шевченко обрав підкреслено донецький вектор комплектації, при цьому ФФУ до вже натуралізованого бразильця Марлоса найближчим часом посприяє в наданні паспорта іншому бразильцеві з «Шахтаря» - Ісмаїлі.

Втім, найдошкульнішого стусана брати Суркіси завдали собі власноручно. Тим, що вперлися і не пустили жодну з динамівських команд на виїзні матчі чемпіонатів України різних вікових груп до Маріуполя. Мовляв, така популярна й проукраїнська команда буде у прифронтовому місті великим подразником, а тому виникає побоювання за безпеку гравців. Дарма, що до «Динамо» в Маріуполі спокійно і без пригод відіграли два західноукраїнських клуби – рівненський «Верес» і львівські «Карпати». Динамівські речники навіть після того продовжували наполягати на якійсь особливості клубу, який з легкого язика першого президента Леоніда Кравчука став «гербовою печаткою України».

Врешті, приплівши жалібливі листи занепокоєних батьків, чиї діти спокійно їздили до Маріуполя ще навесні, «Динамо» проявило принциповість і напрацювало на технічну поразку сповна. А ФФУ в її нинішньому вигляді завжди рада таке рішення ратифікувати. Брати Суркіси через кишенькові ЗМІ крили іншим козирем – позовом у Спортивний арбітражний суд до Лозанни, який, мовляв, має винести об’єктивний вердикт.

В принципі, досвід винесення комфортних для пана Суркіса вердиктів у Лозанні вже є. Достатньо згадати літо 2013-го і рішення по справі начебто договірного матчу чемпіонату України-2007/2008 «Металіст» - «Карпати». Розвиток подій навколо цього скандалу дивовижним чином співпадав з колізіями, до яких був причетний клуб «Металіст» і його тренер Мирон Маркевич.

Матч відбувся навесні 2008-го, але говорити про підкуп харківською стороною львівської почали навесні 2010-го, невдовзі після того, як Мирон Маркевич попри бажання тодішнього очільника ФФУ Григорія Суркіса і під тиском громадськості став головним тренером національної збірної України. Суркіс тоді без зайвих дипломатичних стримків заявив, що вважає це рішення помилковим. І через лічені тижні вийняв із шафи прихований скелет у вигляді відео, на якому футболіст «Карпат» Сергій Лащенков зізнається президентові львівського клубу Петрові Димінському в тому, що був одним із організаторів договірного матчу з «Металістом».

ФФУ закрутила провадження і спонукала Маркевича піти у відставку. Після того активна фаза розгляду справи вщухла майже на три роки. І спалахнула рішенням Лозанського арбітражу про дискваліфікацію «Металіста» в серпні 2013-го, акурат тоді, коли харків’яни під керівництвом Маркевича пройшли у другому кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів грецький ПАОК і мали зіграти за вихід до групового турніру чемпіонської ліги з німецьким «Шальке». При цьому адвокати харків’ян на чолі з колишнім віце-президентом ФФУ Сергієм Стороженком навели безліч аргументів, що достатньої доказової бази для того, щоб називати поєдинок п’ятирічної давнини договірним у CAS не було.

Тоді виглядало, що впливовий Суркіс вкотре поставив свого давнього недруга Маркевича, який у 90-ті роки начебто провинився тим, що був одним з небагатьох українських наставників, котрий працюючи з «Карпатами», «Кривбасом» і запорізьким «Металургом», відмовлявся здавати «Динамо» матчі, на місце. Тож тепер інші недруги і пора ставити на місце їх?

Не гарантія, далеко не гарантія. Особливо якщо врахувати, що Суркіс-старший поступово втрачає вплив не лише в українському, а й європейському футболі. Крісло під Григорієм Михайловичем захиталося ще тоді, коли після корупційних скандалів свої посади змушені були залишити Блаттер і Платіні. Крім того, 4 жовтня 2017 року Григорій Суркіс став фігурантом кримінальної справи. У Печерському суді Києва на Григорія Михайловича відкрили кримінальне провадження. Його підозрюють в підробці документів. В УЄФА зараз проводять перевірку – на основі чого Суркіс був переобраний в 2015-му році на другу каденцію. Колективних листів членів ФФУ або виконкому ФФУ на його висунення зараз не виявлено. А це – обов’язкова умова. У разі підтвердження фальсифікації документів, Суркіс-старший буде виключений зі структури УЄФА.

Натомість Андрій Павелко зараз на коні. Голова бюджетного комітету Верховної ради України у травні був обраний до складу дисциплінарного комітету ФІФА, а менш ніж через місяць став заступником юридичного комітету УЄФА.

З огляду на обставини погрози братів Суркісів виграти справу про маріупольський матч у Лозанні виглядають агонією. Про це свідчить навіть той факт, що за тиждень до того, як апеляційний комітет ФФУ мав затвердити остаточне рішення, Суркіс-молодший і його підлеглі спробували змінити риторику. На відміну від серпня, тепер кияни вже не були категоричними і натякнули, що готові до Маріуполя таки поїхати. «Переможець повинен визначитися в чесній боротьбі на футбольному полі», - згадали основи спортивних принципів динамівці. Однак нині вже представники «Маріуполя», відчуваючи солідну підтримку старшого брата з Донецька, на компроміс іти не забажали. І мали на це повне право.

Цікаво, що на несподівані поступки у футбольних питаннях Ігор Суркіс пішов приблизно в той час, коли в пресі з’явилася інформація про те, що відбулася зустріч правої руки президента у питаннях бізнесу Ігоря Кононенка з Григорієм Суркісом. Сторони начебто домовилися, що у Григорія Михайловича залишиться тільки «Запоріжжяобленерго», а харківська, хмельницька, черкаська і миколаїська Обленерго відходять Кононенку.

Суркіси здають позиції, втрачають політичний, економічний і футбольний вплив. У них вже немає підґрунтя в особі Медведчука, котрий в сучасній Україні, хоч і лишається впливовою персоною, але вже не може вважатися повноцінним «сірим кардиналом». Фінансоване братами Суркісами київське «Динамо», звісно, не животіє, але навіть після продажу за 25 мільйонів євро в німецьку «Боруссію» з Дортмунда капітана команди Андрія Ярмоленка дозволити собі адекватні поставленим завданням трансфери не здатне.

В чемпіонаті України минуло лише 15 турів, а перевага «Шахтаря» у чемпіонській гонці вже відчутна – сім балів. Нещодавно кияни видали рекордну за часи виступів у незалежних першостях чотириматчеву серію без перемог. Якби не кризовий стан більшості інших українських клубів (точніше, всіх, крім «Шахтаря»), «Динамо» в його нинішньому вигляді скотилося б до рівня пересічного середняка. Однак виглядає, що Ігоря Суркіса це явище зараз турбує найменше. Для вигляду Ігор Михайлович продовжує вступати в словесні перепалки з тим же Маркевичем і навіть дозволяє собі назвати поважного тренера «старим маразматиком». Та все це – слова. Реальних кроків, які свідчили б про спроби реанімувати «Динамо», не видно.

Іван Вербицьий, спеціально для Без Табу

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!